Малювати Сашко почав в роки чотири. Перемалювував картини Сурікова та Рєпіна з книг, які були в домашній бібліотеці. У сільській школі його захоплення заохочували. Тільки Леніна не можна було перемальовувати, а раптом хто дізнається! Це дозволялося тільки справжнім художникам.

Любляча сестра, побачивши таке захоплення брата, відвезла його до Луганська вступати в художнє учіліще. І хлопчик, не маючи спеціальної підготовки, в 14 років вступив на відділення живопису. Так почався його самостійний важкий шлях у житті і мистецтві. Дуже поталанило з вчителем. Напрочуд добрий і мудрий педагог — Погастюк Роман Ісааковіч, зумів не тільки навчити основам академічної школи, але й зміг зберегти те сприйняття колориту, що від самого початку було присутнє в даруванні художника.

У селянській родині Ольхових було незрозуміло — чому саме художник?! Ось столяр, тесляр, різьбяр по дереву, а живописець? Це для чого? Тому ранні роботи, етюди, малюнки нищилися мишами й використовувалися в господарстві для різних потреб. А нещодавно старша сестра привезла цілий стос ранніх етюдів, попросила оформити…

Згодом був Київський художній інститут. Київ, який став рідним і улюбленим містом на все життя, котрий завжди викликає бажання писати, знаходити все нові і нові ракурси. Майстерня професора В.Г. Пузиркова. Непрості роки навчання, незгода, норовистість, не завжди знаходив спільну мову з викладачем. Розуміння прийшло значно пізніше, вже з віком.
1980-ті — початок 1990-х рр. — важкі і тривалі пошуки себе, своєї лінії в живописі, сумніви і повернення до себе, до свого початкового сприйняття навколишнього світу. Живопис — це доля сильних і мужніх натур. Його зовнішня легкість оманлива. Успіх досягається ніби між іншим, але за ним довгі трудові будні, спостереження та переосмислення побаченого. З кінця 90-х рр. — звернення до природи та повернення до пленерного живопису.
З 2000 року — активна робота на різноманітних пленерах. Постійні подорожі Україною — Карпати і Закарпаття, Кам’янець-Подільський, Новгород-Сіверський, зимові поїздки до Немирова і Седнєва. Величезний творчий підйом на кримських пленерах. Пленер «Батіліман», за десять років свого існування, перетворився для художників на справжню сім’ю та надав необхідне і живе спілкування з чудовими людьми і митцями.

Остання серія робіт написана на Чернігівщині, в селі Клочків. Цей оазис тиші і безтурботності, з його сріблястою далеччю, що мерехтить на заході сонця, пахощі трав, покинутий сад; відчуття дивної природи буття, що так вкрай необхідно міській людині — надихає на творчі пошуки, роздуми та самопізнання. Ця неквапливість природи дарує можливість призупинитися, заглибитися в навколишню красу. Надає сили й бажання писати та створювати нові роботи.

Тетяна Красна, художник