У рамках ювілейної виставки “Петро Столяренко. Живопис”, присвяченої 100-річчю від дня народження видатного українського художника, ми запрошуємо відвідувачів не просто милуватися творами мистецтва, а й заглянути за лаштунки життя митця. Перед нами відкривається не просто колекція картин, а цілий світ, сповнений світла Криму, динаміки моря та емоційної глибини. Ця експозиція в Музейній резиденції Першого приватного музею українського сучасного мистецтва на вулиці Євгена Коновальця, 44-А, в Києві, триває до 7 вересня 2025 року і представляє понад 50 робіт з унікальної колекції, багато з яких демонструються вперше. Кожен твір — це відбиток майстерності Петра Кузьмича Столяренка, представника кримської школи живопису, де пейзажі, натюрморти та портрети оживають, передаючи красу природи та нюанси людських почуттів. Але за цими полотнами стоїть не лише митець, а й людина з власною історією, яка робить мистецтво ще ближчим і зрозумілішим.
Щоб глибше зануритися в цей світ, ми звернулися до спогадів Володимира Куца — двоюрідного онука Петра Кузьмича, також відомого українського художника. Через його розповіді ми можемо побачити Столяренка не як абстрактного генія, а як близьку людину: дідуся, наставника, який ділився секретами творчості під час нічних бесід у майстерні, шукав натхнення в непомітних куточках Криму та долав життєві труднощі з незламним духом. Ці сімейні історії додають виставці тепла, дозволяючи відвідувачам відчути, як за кожним мазком ховається частина життя — з радощами, випробуваннями та мріями. Запрошуємо вас відкрити для себе цю грань, яка робить мистецтво невід’ємною частиною нашої спільної спадщини.
Дідусь – художник
Петро Кузьмич для мене був не тільки родичем, а й людиною, яка спрямувала мене на мій творчий шлях, — розповідає Володимир Куц. — Він став тим провідником, що відкрив мені світ мистецтва, і без нього я, можливо, не став би художником. Його роботи завжди вражали мене глибиною та емоційністю, і я не міг відірватися від них.
Особливо я захоплювався його натюрмортами з періоду 80-90-х років. Ці твори були сповнені життя, вони ніби дихали теплом і деталями, які робили звичайні предмети живими. Багато з них згодом опинилися в колекціях за кордоном, але для мене вони залишилися символом дідусевої пристрасті. Вони вчили мене бачити красу в повсякденному, в тих речах, які інші могли б не помітити.
Коли я навчався в Кримському художньому училищі імені Миколи Самокиша, щосуботи я вирушав до дідусевої майстерні в Ялті. Я сідав на тролейбус, який курсував 97-кілометровим маршрутом. Це був той легендарний шлях, що з’єднував Сімферополь і Ялту, і для мене він став символом передчуття зустрічі з дідусем.
Я приїздив, і ми могли розмовляти практично всю ніч. Дідусь розповідав про різноманітні техніки малювання, показував свої роботи та ескізи, пояснював, на що варто звертати увагу в композиції, а що можна ігнорувати. Ці бесіди були справжніми уроками, повними відкриттів, які робили мистецтво ближчим і зрозумілішим.
Іноді я навіть позував для його картин. Наприклад, для однієї з робіт, пов’язаної з подіями Другої світової війни. Я не пам’ятаю зараз точної назви, але там зображені красноармійці та моряки, що вибігають з-під Севастопольського моста з грифонами. Це полотно сповнене динаміки та історичного духу. Я позував для дрібних деталей: рук, тулуба, елементів одягу — все це допомагало дідусю втілити свій задум.
Він розповідав мені такі речі, яких не вчили ні в училищі, ні в інституті. Я дивився на нього з жадібними очима, з відкритим ротом, вивчаючи кожен мазок свіжої роботи. Кожен штрих на його полотнах ніби відкривав новий світ, і я не міг насититися цими уроками. Зараз я розумію, що вони формували мій власний стиль і розуміння мистецтва.
Якщо б не Петро Кузьмич, чи стало б творчість частиною мого життя? Навіть не знаю. Його старший брат Георгій Кузьмич теж умів добре малювати, моя мама малювала чудово, але художниками вони не стали. Мама була педагогом, Георгій Кузьмич — механіком-мотористом. Батько Петра Кузьмича був інженером — родина мала таланти, але не всі пішли цим шляхом.
Майстерня
Майстерня Петра Кузьмича в Ялті була справжнім центром творчості, місцем, де мистецтво оживало в кожному куточку. Коли я навчався в училищі, у нього була майстерня на території Союзу художників, куди вони з Федором Захаровичем Захаровим вклали власні гроші. Вони ділили одне приміщення — їх розділяла лише стіна, а балкон був спільним. На той час вони могли собі це дозволити, адже обидва були визнані майстри. Але згодом заслуги щодо будівництва присвоїли собі інші люди, що призвело до неприємних моментів. У результаті Петру Кузьмичу довелося піти звідти, і він побудував окремий будинок в іншому місці, де звів нову майстерню.
Заздрісники, недоброзичливці — їх вистачало. Як Петро Кузьмич до цього ставився? Мені здається, він завжди уходив у роботу. Він постійно був у пошуку, не давав себе збити з пантелику.
Їм вставляли палки в колеса, повертали гроші за вже оплачені виставки. Пам’ятаю, він одну виставку продав. То був Радянський Союз, іноземна валюта викликала особливий інтерес. Він заробив більше 100 000 доларів — на той час це були шалені гроші. Держава наклала податок, потім додали ще якісь відсотки. Коротше, залишилося 15 000 рублів з усієї суми. На той момент це теж були немаленькі гроші, але різниця величезна. В підсумку якось так склалося, що він цих грошей взагалі не отримав.
Знаєте, скажу зараз дуже особисту думку. Або навіть враження, але за все своє життя, які б благодійні вчинки він не робив, усе присвоювали інші люди. Це було болісно, але він не зупинявся, продовжував творити, ніби мистецтво було його щитом від усього цього.
Та перша майстерня була величезною — понад 60 квадратних метрів, з високою стелею, метрів чотири чи п’ять. Але я був молодим, тож усе здавалося ще більшим, ніж насправді. Там було величезне вікно в стелі, як і належить у справжніх художніх майстернях, щоб працювати при природному верхньому світлі.
Дідусь практично жив у тій майстерні — там була окрема кімнатка для ночівлі та маленька кухонька. Він міг проводити там цілі дні, занурений у роботу. Коли я приїздив, ми потихеньку, без поспіху, вели довгі бесіди, які могли тривати до ранку. Він розповідав про усілякі технології, ділився секретами, як виготовляти неаполітанські фарби чи лаки власного виробництва — ті, що використовувалися ще в епоху Відродження.
Петро Кузьмич був надзвичайно грамотним у цих питаннях, хоча не мав інститутської освіти. Він навчався у Миколи Барсамова, який тоді був директором художньої галереї Айвазовського у Феодосії. Барсамов тримав там свою студію, де хлопці, як підмайстри, працювали над тим, що любили. Він казав: “Може, я не зроблю з вас великих майстрів-художників, але хороших ремісників зроблю обов’язково”. І справді, кожен з учнів міг відмінно робити копії класичних робіт.
У майстерні Петра Кузьмича зберігалося багато натурного матеріалу — ескізів, начерків, усього, що допомагало в роботі. Там були старовинні монети, цілих два відра, які він збирав роками. Дуже велика фотоколекція — знімки пейзажів, людей, моментів життя, що надихали на нові твори. А ще різні скрипки, які додавали майстерні особливого шарму.
Звідки взялися ті скрипки? Георгій Свиридов, відомий композитор, приїхав до нього в майстерню зі своїм квартетом. У них саме був концерт у Ялті. Вони були знайомі з Петром Кузьмичем, і після виступу добре посиділи в майстерні, ще більше здружившись. Коли помер один зі скрипалів, він заповів дідусю ці інструменти — як знак поваги та дружби.
На жаль, на майстерню було близько п’яти нападів. Там ще й ікони зберігалися, старовинні, цінні. Це були важкі часи, коли доводилося захищати не тільки твори, а й усе, що було частиною життя дідуся. Але він не здавався, продовжуючи працювати попри все.
Творчість
Петро Кузьмич був багатогранним художником. У нього були приголомшливі роботи — імпресіоністичні, експресіоністичні. Там кожен мазок можна було відчути на дотик. В одному мазку ховалося сотні картин. Я знав, як це зробити, бо вбирав ці уроки всім серцем.
Я настільки захопився його стилем, що в училищі почав йому наслідувати. Коли справа дійшла до диплома, викладачі почали мене звинувачувати, що дідусь пише за мене роботи. Мій стиль був настільки схожим на його, що вони не могли відрізнити.
Тоді я приїхав до нього в сльозах, а він сказав: “Поки ти вчишся, ти можеш писати під кого завгодно, бо саме так і навчаєшся. А говорять вони так тому, що ти не під них пишеш”.
Для Петра Кузьмича те, що він робив, — це було що? Робота? Ремесло? Творчість? На мою думку, творчість — це і є все життя, а все інше — лише складові частини цієї творчості. Він жив мистецтвом, дихав ним, і це робило його сильним.
Наскільки Петро Кузьмич критично ставився до своїх робіт? Вони з Федором Захаровим, як він мені розповідав, раз на рік збирали всі роботи, які вважали невдалими, етюди, і демонстративно спалювали їх у дворі. Можливо, це й не правильно, як вважають мистецтвознавці, але для них це був спосіб очищення, щоб рухатися вперед без тягаря минулого.
Питання відношення дідуся до творчості хотів би закінчити такими його словами: «Якщо наші картини та імена згадають через сто років після нашої смерті, значить наше життя було прожите не дарма.»
Петро Столяренко і Крим
Були моменти, коли Петро Кузьмич брався за роботи на замовлення. Але він не любив цього робити — це було для нього радше обов’язком, ніж задоволенням. Однак, саме такі замовлення приносили гроші, дозволяючи утримувати майстерню та продовжувати творчі пошуки. А ось те, що він дійсно любив, — це шукати образи Криму, заглиблюватися в його сутність, уникаючи поверхневих, туристичних мотивів, які могли б нагадувати банальний “привіт з Криму”.
Його цікавили образи, які не всі бачили, — ті, що відкриваються лише тому, хто живе в Криму, дихає його повітрям і розуміє його душу. Ці нюанси, приховані від випадкового ока, робили його твори унікальними, наповненими глибиною та справжністю. Він прагнув передати не просто краєвиди, а емоції, спогади, той Крим, який ховається за фасадом курортної краси.
Йому було цікаво показати той Крим, який залишається непоміченим туристами, — суворий, справжній, сповнений контрастів. Наприклад, у напрямку Керчі є Генеральські пляжі: випалений степ, де температура в тіні сягає 41 градуса, сухий вітер і безкінечний горизонт.
Він там шукав свої образи — колючки, що стирчать з землі, старі сараї, загублені в ландшафті, деталі, які здаються незначними, але несуть у собі глибоку думку. Цей Крим для нього був не просто місцем, а джерелом філософії, де кожна дрібниця розкривала таємниці життя, боротьби та краси. Він малював не для естетики, а щоб передати сутність — ту, що робить півострів вічним натхненням.
На завершення
Ці спогади Володимира Куца відкривають Петра Кузьмича Столяренка як людину, чиє життя було тісно переплетене з мистецтвом, але й сповнене простих, людських моментів — від нічних бесід у майстерні до пошуку натхнення в суворих кримських ландшафтах. Вони нагадують, що за кожною картиною стоїть не лише техніка чи стиль, а й душа митця: його радощі, труднощі, мрії про передачу спадщини та незламність перед викликами. Виставка стає не просто оглядом творів, а можливістю відчути цю глибину, побачити Крим очима того, хто його по-справжньому знав і любив.
Окрему увагу просимо звернути на спогади фундатора Першого приватного музею українського сучасного мистецтва Сергія Цюпка. У статті Зустріч з майстром: Сергій Цюпко про унікальну колекцію Петра Столяренка ви знайдете спогади Сергія Вікторовича про зустріч із Петром Кузьмичем в той час, як формувалась наша колекція.
Запрошуємо вас відвідати експозицію в Музейній резиденції Першого приватного музею українського сучасного мистецтва, щоб не тільки помилуватися полотнами, а й зануритися в історію, яка робить мистецтво живим і близьким. Нехай ці сімейні оповіді надихнуть вас на власні роздуми про спадщину, творчість і те, як звичайне життя перетворюється на вічне. Чекаємо на вас до 7 вересня 2025 року — приходьте, щоб відкрити для себе нового Столяренка.
Warning: Undefined variable $name_tax in /home/museumua/modern-museum.org.ua/www/wp-content/themes/astra-child/single.php on line 160