Мені завжди цікаві витоки. Характеру, успішності, тієї долі, яку народженою під щасливою зорею називаєм.
З якого джерельця бере початок річечка мала, що прямує, набираючи силу, через усе життя? І що бере вона з собою у дорозі, аби водиця її не замутніла й була приємною на смак усім, хто забажає з неї напитися? Який “непотріб” відкидає, безпомилково відчуваючи його підступність і непотрібність у житті? З яких приток наповнюється силою й енергією? Кого буре в супутники свої?
Мені завжди цікаво, як “ліпиться” людина. Із чого виростає її душевна щедрість і не придумана порядність. Як, досягаючи висот, не вмощується вона на Олімпі й не споглядає звисока на всіх. Й завдячуючи чому зберігає у собі людське.
Бо це – основа. Й тоді всі “ноги” (успіху, любові, звершень) виростають з неї. Міцні і дужі. Й упевнено ідуть вперед.
Мені цікаві витоки Душі. Бо з неї починається усе.
І я вже знаю: сьогоднішній мій співбесідник Сергій Цюпко – успішний бізнесмен, відомий меценат, президент Асоціації ювелірів України, фундатор Музею сучасного образотворчого мистецтва України – з когорти тих, ріка життя яких не замутніла, набрала повноводих сил завдячуючи силі духу й працелюбству, наполегливості й витривалості.
Бо виховав себе таким свідомо. І зокрема, в захопленнях.
“Бджолярська справа несподівано стала моїм великим захопленням”
Знаю, що ваше дитинство пройшло у дуже мальовничому місці на Сумщині — в селі Ведмежому неподалік Ромнів…
І досі з великим трепетом приїжджаю туди, й так само зачаровуюся тією гармонією лісів, пагорбів і розлогих полів, які створила природа. І вона ж навчала нас любити красу, відчувати її, прагнути бути поближче до неї.
А ще дитинство і мама, спасибі їй, навчили мене багато працювати. Сталося так, що мій тато рано помер. А що таке – залишитися без чоловічих рук у селі? Отож відразу подорослішав. Доглядав кролів, а їх у нас було багато, потім до мене “перекочувала” й пасіка, яку ми вже думали продати. Та сусід підказав мамі: “Нехай Сергій займеться нею, усе ж таки 12 років, а я допоможу на перших порах”. Бажаючи допомогти сім’ї, я погодився. І ніколи не пожалкував про те, оскільки бджолярська справа несподівано стала моїм великим захопленням. І не тільки на період дитинства. Тому, мабуть, і справи пішли успішно: за п’ять років, до закінчення школи, я збільшив наше бджолине господарство на 15 сімей.
А на всіх літніх канікулах іще й працював помічником пасічника у колгоспі, там було 200 сімей, і ми удвох їх обслуговували. Мені ця справа так подобалася, що я вивчив усі книги, котрі мені рекомендували і які я сам міг дістати, тож у старших класах уже був зовсім непоганим пасічних справ майстром. Особливо любив застосовувати свої знання на колгоспній пасіці. А керував нею такий професіонал! Років шістдесят віддав цій справі, і це була справжнісінька колосальна енциклопедія. Ну що не запитаєш, усе він знає! А щоб успішно займатися бджільми, треба справді добре розумітися у цій справі, знати багато тонкощів і нюансів. Але й моє старання й бажання грунтовно вивчити все помітив. І коли я закінчував школу, то навіть запропонував: “Я, мабуть, піду таки на пенсію, а ти бери всю справу у свої руки”. Та коли почув, що школу маю закінчити з золотою медаллю, дав інше благословення: “Треба тобі їхати в столицю і поступати на науку”. Що я й зробив.
Але ж захоплення пасікою й робота на ній не проминули марно…
Так, завжди вражався, як злагоджено працюють бджоли, як невтомно трудяться, як із малюсіньких порцій нектару терпляче й наполегливо виробляють мед. Це – розуміння того, що до отримання кінцевого продукту потрібно пройти дуже непростий і нешвидкий час – дуже допомогло потім у бізнесові діяльності. Тому що від цього розуміння вироблялися терпіння й наполегливість, і віра в те, що “мед” у кінці процесу обов’язково буде. А ще робота на пасіці на все подальше життя ще сильніше “прив’язала” до природи, до всього живого, і до тих мудрих законів, над якими людина не завжди замислюється, але які дуже суттєво впливають на неї й її життя. І мені й досі дивно, коли зустрічаю, приміром, у Києві людей, які, виявляється, не знають, що за чим цвіте, яке дерево коли розвивається, яка квіточка як називається й т.д. Отож спасибі пасіці за життя у природі, за виїзд на все літо у поле чи в ліс, за гриби і за рибу, які ми з задоволенням збирали і ловили. Отак щасливо все встигали робити.
І тому я так прив’язався до цього всього, що й під час навчання в сільгоспакадемії в Києві, і ще кілька років після її завершення займався бджільництвом. І лиш коли пішов у бізнес, свідомо відійшов від пасічних справ, оскільки переконаний, що ними треба займатися дуже серйозно й відповідально, або ж не займатися зовсім. Сподіваюся, коли вийду на пенсію, знову повернуся до цього великого захоплення й відводитиму душу біля своїх улюбленців й посеред милої серцю природи.
А як у дитини все ж таки вистачало терпіння в роботі на пасіці, яким далеко не всі дорослі можуть похвалитися?
Я працював із таким задоволенням, що зі своїми “підопічними” знаходив повне розуміння, і практично весь час був без сітки. Бо коли робиш усе зі світлою душею, з бажанням, не нервуєш (а бджоли дуже не люблять нервових, легко збуджуваних людей), тоді виходить чудовий тандем: бджоли займаються своєю справою, а ти своєю, і всім комфортно й приємно від такого сусідства. А ще була одна насолода – і в прямому й переносному сенсі: перший мед. Ним я завжди першою пригощав маму, яку дуже любив і поважав (вона все життя пропрацювала у школі, чверть віку була завучем), і завжди хотів зробити їй щось приємне.
А ще робота на пасіці, оте терпіння й невтомність дуже пригодилися, коли рік після закінчення академії працював бригадиром тракторно-польової бригади, адже там проходиш весь процес – від “А” до “Я”: зорав, посіяв і зібрав урожай. До того ж працюєш зі значно старшими за віком людьми, які тобі в батьки годяться, а в бригаді — чоловік 80. То це не бригада, а ціле господарство! І треба знати все одразу: й техніку, й агрономію, і психологію, й економіку. Отак кожна наука у житті не проходить марно.
“Спортивний туризм зіграв надзвичайно важливу роль у виробленні лідерських якостей”
Любов до природи й потреба бачити її, бути весь час у русі, подарували мені іще одне захоплення, яке зіграло надзвичайно важливу роль у моєму становленні як людини, виробленні справжнього чоловічого характеру, лідерських якостей. Я займався спортивним туризмом. У нашій академії був дуже сильний клуб спортивного туризму, один із найсильніших у Києві. І ми дуже серйозно тренувалися, готуючись до піших і лижних походів. На старших курсах я вже був завучем у цій школі. І от навесні ходили в піші походи різної категорії складності – від першої й до п’ятої, а взимку – лижний туризм: від ста і до п’ятисот кілометрів. Так і обходили-об’їздили Карпати, Крим, Кавказ, Хібіни, Кольський півострів, південний, середній, приполярний, полярний Урал, Саяни, Алтай. І от, приміром, в Алтаї виходиш на сніг і 15 днів шпариш по ньому! Та просто живеш, бо ж і спиш на снігу у наметах.
Екстремальне захоплення…
Навдивовижу цікаве й захоплююче, там дуже швидко пізнаються люди, там перевіряєш сам себе – на витривалість: фізичну й емоційну. Бо треба бути і в чудовій фізичній формі, щоб витримати подібний перехід, і надзвичайно морально зібраним. І у нас траплялися випадки, коли міцні на вигляд майстри спорту, штангісти “скисали” від неминучих труднощів, що виникали у походах, а худенькі маленькі дівчатка йшли нормально і не нили! Отак через туризм відкриваються люди. І, звичайно, в тих походах мене незмінно захоплювала природа! Я її так люблю, що коли потрапляю у місця справді дикої і від цього просто розкішної природи, то забуваю про все і десять-двадцять днів просто купаюся в тій незбагненній, великій і вічній красі. І тоді вже відключаюся від усього. Якось у мене була група зі всієї України (а я спочатку був рядовим туристом, а згодом і керівником груп), і в ній був товариш із Запоріжжя, то я так “ввійшов у тему”, що коли він попросив мене написати свою домашню адресу, я її … забув! Тридцять днів у поході “виключили” все!
Звичайно, не так просто було все узгоджувати з навчанням в академії, оскільки канікули так довго не тривали, особливо зимові, але ми викручувалися й знаходили час на походи.
І все ж академію, мабуть, ви закінчили з “червоним” дипломом…
Ні, походи таки не дали розвернутися на всю могуть у навчанні, і в мене було то “п’ять”, то “три” (останні, зрозуміло, коли предмет відчутно страждав саме від браку часу на його освоєння). Але від туризму відмовитися не міг.
А пішли ви в клуб із власної ініціативи чи, як часто буває, за компанію з друзями?
За компанію, але як “ввязався”, то й залишився. До того ж мені, дитині із села, яка звикла до піших походів (пасіка стояла від села за 15-20 кілометрів) і вранці я пробігав їх туди, а ввечері назад, особливих тренувань, принаймні, на перших етапах не потрібно було. Тож мій перший похід, у який запросили, до Карпат – вирішив усе й одразу: мені це подобається, і я залишаюся в туризмі надовго, сказав собі. Фізично теж відчував себе нормально, був готовий до випробувань.
Однак випробування бувають різні, нерідко й такі, що пов’язані зі справжньою загрозою життю.
Так, і я не раз це переживав. Колись у Криму зірвалися, коли у печери спускалися, у Хібінах якось потрапили під каменепад, а в Саянах – у бурхливу річку, яка нас просто несла. Та бажання пізнати себе і світ завжди перемагало. До того ж туризм дав мені просто неоціненний досвід у спілкуванні з людьми, у пізнанні їхньої психології, у вибудові, відповідно, взаємин із ними. А ми постійно спілкувалися, оскільки, навіть коли не було дальніх походів, кудись виїжджали, влаштовували змагання, походи вихідного дня. Коли ж почав очолювати групи, відразу додався ще один досвід: великої відповідальності. Бо коли з тобою ідуть люди, ти в прямому сенсі відповідаєш за їхнє життя. І якщо, приміром, у горах тебе, не приведи Господи, “поведе” не туди, то можна і самому загинути, й людей до цього довести. І в тих горах, якими ходили, зустрічали багато табличок, які свідчили про це: хтось замерз, когось накрив туман, хтось зірвався зі скелі… Лижні походи, звичайно, найскладніші. Бо ж не тільки тягнеш на собі намет і все необхідне, а й санки чи лижі, до того ж потрібно ще витримати немалі морози. На середньому Уралі, приміром, більше мінус 25 градусів удень не було, а вночі – 34-38 нижче нуля.
“У походах був дуже жорстким. Й майбутню дружину це не оминуло. Та жінки, взагалі-то, виявлялися мужнішими чоловіків …”
А як можна при такому морозі спати в наметах на снігу?
Оце якраз не проблема. Якщо правильно все підготувати, то все дуже комфортно. Потрібно тільки психологічно себе налаштувати, а то погано стане від самої думки, що доведеться спати на снігу у такий мороз! А от справжнім випробуванням було вранці вставати черговому й готувати їсти! Бо ж потрібно на тому 35-градусному морозі висунути голову з намету, розвести на повітрі примус і щось там приготувати. Коли вода закипає, піднімається вся група. О, це добряче випробування для керівника. Підйом і вихід групи, особливо, коли вона непрофесійна, – найскладніше. І якщо народу не виставити жорсткі умови, то (не раз перевірено!) всі будуть півдня збиратися, чимось будуть зайняті. Тому я в походах завжди був дуже жорстким і сам витримував чіткий графік.
І що цікаво: в академії міг проспати, на пару не піти, а в походах був просто іншою людиною: фізично й морально дуже сильною і відповідальною. Так що це не просто навдивовижу захоплюючий вид спорту, а й неоціненний досвід у сенсі “ліпки” характеру, викристалізації в ньому надзвичайно необхідних у подальшому житті якостей і особливо – вміння витримувати випробування. І не тільки повністю відповідати за життя тієї людини, з якою ідеш у зв’язці, а й стовідсотково довіряти їй своє. І бували випадки, коли хтось зривався, а ми, реально ризикуючи, виручали один одного. Чесно кажучи, мабуть, тоді ми ще не до кінця розуміли, наскільки це небезпечно й ризиковано, оскільки були молодими, не так відчували всю розкіш життя, як нині, коли вже певний час його прожито…
Я і з дружиною познайомився у нашому клубі…
Тільки хотіла запитати, чи не з тих походів і посиденьок біля вогнища ваш сімейний союз!
Звідти! Дружина навчалася також у нас в академії і була дуже активною, займалася й спортом, і танцями, а на якомусь курсі прийшла до нас і попросилася в похід. А мав бути лижний похід у Карпати, тож у ньому ми фактично познайомилися, а років через п’ять і одружилися…
Ви казали, що у походах пізнається людина. Значить, у вашої майбутньої дружини проявилися такі якості, які привабили вас… Чи на сферу почуттів перевірка дисципліною не розповсюджувалася і верх взяла романтика?
Верх взяла романтика. Хоча ж я у походах, нагадую, був суворим і вимогливим. І в перший же день попередив: “Хто погано йтиме, спускаємося, садимо на автобус і відправляємо в Київ!”. Ох, дружина й лаяла мене подумки! Але ж у поході царює той же принцип, що і в армії: командир завжди правий, а якщо ні, то дивись пункт перший.
А учасники походу знають про ці всевладні пункти ще до початку походу?
Звичайно! У нашій школі туризму читалися лекції про те, що треба знати у поході, потім влаштовувалися походи вихідного дня з ночівлею, з певними труднощами, тобто певною мірою моделювалися ситуацій, котрі могли виникнути в уже серйозному поході. І не раз траплялося так, що людина пройде один такий тренувальний раз – і все, на цьому її туризм завершується. А бувало й так, що вже збираємося в похід (особливо це було характерно для зимових походів): до останнього дня всі дуже бадьоро збираються, а перед самим виходом кілька людей … пропадають. Чому? Тому що морально не готові йти. І, що найнезбагненніше, це особливо “нападало” на чоловіків! Такі дорослі великі дядьки і раптом така слабкість духу, коли доходить до діла! І це було постійно, навіть перед найпростішими походами. Тому віддаю належне жінкам: вони набагато витриваліші й мужніші за чоловіків.
Отак у тому поході й проявила себе ваша майбутня дружина? Вона лаяла вас, але?
Так у неї ж другий розряд по лижах, перший розряд з легкої атлетики! І вона фізично виглядала досить гідно, зовсім не гірше, ніж ми, які вважали себе професіоналами. А морально… Ми дуже швидко з усім розібралися й знайшли взаєморозуміння. Та й романтика ж брала своє! А ми завжди, якої б категорії складності не був маршрут, брали гітару, бо ж пісня біля вогнища – це щось неймовірне! Сам не співав, ведмедик у Ведмежому біля вушка таки протопав, але до нас у групу завжди, як правило, обов’язково когось “прибивало”, хто добре грав на гітарі. А якось на Кавказі зустріли групу, в якій було шість чи сім дівчат із гітарами! Ото були пісні і посиденьки біля вогнища! До речі, в академії іще завжди проводилися вечори туристської і самодіяльної пісні, до нас приїздили барди з усієї України, і це було грандіозно…
А ще ж, мабуть, були студентські будзагони?
Ні, походи потіснили їх. Але я працював на трьох роботах. Сторожем на холодокомбінаті, на Виставці досягнень сільського господарства був полеводом і садівником, косив траву і збирав овочі й фрукти, а ще працював на складі піску, займався дорожнім будівництвом. І добре мотався між цими трьома роботами, а ще ж потрібно було вчитися й у походи ходити! Зате у мене було три аванси, три получки і одна стипендія! Бо ж походи, навіть на ті часи, коштували дуже недешево: перельоти, спорядження, харчування. А щоб просити на це гроші, такого, звісно, я не уявляв. Так що не раз засинав на парах, коли приходив відразу після нічного чергування. Але завжди хотів бути незалежним від усіх. І в бізнес прийшов тому, що життя примусило думати, як на зарплату старшого наукового співробітника прогодувати сім’ю. А Господь, мабуть, таки допомагає тим, хто хоче щось робити.
“Цілий пласт українського мистецтва “поїхав” за кордон. Захотілося повернути його назад”
Ваш музей сучасного мистецтва, думаю, народився не тільки тому, що з’явилися кошти на придбання експозицій…
Усе правильно, тому що картини я почав збирати, коли у мене за нинішніми мірками і грошей не було. Але завжди хотілося жити й працювати серед живого, справжнього. І коли почали з’являтися наші перші офіси, їхні стіни прикрасили саме картинами. Запросив художників, порадився з ними. А далі зав”язалась творча співдружність: ми потрібні були один одному, оскільки творчі люди завжди потребують фінансової підтримки, бо ж їхні заробітки нестабільні і залежать від замовлень та продажу картин. Захотілося підтримати, допомогти. А коли почав детальніше знайомитися з творчістю українських художників, то побачив, який це серйозний і талановитий пласт мистецтва. Але з кінця вісімдесятих років минулого століття тенденція щодо збереження й використання цього пласту є досить невтішною: вітчизняні музеї не закупляють українських художників, або ж роблять це у дуже малій кількості, аргументуючи відомим: немає коштів. Тобто цілий пласт мистецтва за двадцять–тридцять років опинився у запасниках або ж просто “поїхав” за кордон! Ну й іще в різні котеджі в Кончі Заспі, у яких його також ніхто не побачить. Отака прогалина у мистецтві! Мені захотілося її заповнити. І нині маю вже понад чотири тисячі робіт українських художників.
Збираю роботи по школах: Закарпатська, Львівська, Одеська, Кримська, Харківська, Київська. І намагаємося не одну-дві роботи художника брати, а декілька, щоб показати зріз його творчості: яким він був у молодості, як розвивався, як змінювалася й усталювалась його творча манера. А ще дуже часто трапляється так, що біля художника “пробуджуються” інші члени сім’ї: дружина, діти, внуки, тоді ми купляємо й ті роботи, і таким чином представляємо вже цілі мистецькі династії. Отак хочемо показати й академічні школи в Україні, і кращих їхніх представників, і художні династії. Багато робіт купляємо за кордоном на аукціонах, щоб повернути в Україну, бо є такі автори, робіт яких тут уже зовсім не залишилося.
У колекції зібрані твори художників, починаючи з тридцятих років минулого століття, коли багато замовлень було від держави, але два дні, як висловився один живописець, майстри малювали для себе. Мені цікавий цей пласт, коли людина писала те, що просилося з душі. Це теж, як правило, реалізм, але, як би це правильно висловитися, — душевніший, щиріший, тепліший. Я сам тяжію до реалізму, мабуть, тому, що ми всі виросли на ньому, але в колекцію збираємо й показуємо все, що є в українських митців: й абстракцію, й модерн.
Велику увагу звертаємо на те, щоб були представлені всі регіони, адже в Україні дуже сильна академічна школа образотворчого мистецтва, цікава у кожному регіоні. І незабаром у Львові проводитимемо виставку представників львівської школи, певною мірою відкриваючи і для львів’ян те художнє розмаїття, про яке вони й не знають. А взагалі нам хочеться підняти регіональне мистецтво, показати, що на так званій периферії народжуються й творять невдивовижу талановиті люди. Їх просто треба представляти суспільству, презентувати їхню творчість і відкривати для своїх же земляків.
Ваш Музей сучасного образотворчого мистецтва України (МСОМУ) у Києві на вул. Братській, 14, незважаючи на ще юний вік, лиш два роки від заснування, користується помітною популярністю серед шанувальників українського мистецтва…
Однак там усе зібране вже давно не поміщається, і ми побудували спеціалізоване сховище з дотриманням усіх вимог щодо збереження картин, але ж колекція, на моє тверде переконання, має працювати її повинні бачити і так само, як ми, вражатися побаченим і відкритим. Адже, створюючи наш музей, ми мали на меті зберегти пам”ять про людей, які є нашою національною гордістю. Бо поки ми пам”ятаємо своїх героїв, вони живі у наших серцях, і служать добру і злагоді в суспільстві. І нині це єдиний в Україні музей, у фондах якого зберігаються твори живопису, графіки, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва представників різних мистецьких шкіл і напрямів усіх регіонів України від 30-х років минулого століття до сьогодення.
І вже навесні розпочнемо реконструкцію-адаптацію під музейний центр однієї з київських будівель площею понад чотири тисячі квадратних метрів. Проектуватиме його один із провідних західних архітекторів, який спеціалізується на подібних проектах. Окрім кількох залів, відведених під постійно діючу експозицію, центр матиме дві зали для виставок, галерею, а також зимовий зал із постійно діючою виставкою українських ендемічних каменів із унікальними екземплярами вагою від декількох грамів до тонни. Камені – це ще одне моє захоплення! А ще у тому приміщенні хочемо розмістити конференц-залу, книжкові кіоски, клубну кав’ярню. І там уже, сподіваюся, будуть виставлені всі зібрані нами картини. Чесно кажучи, хочу сам побачити їх усі разом!
Ми, до речі, започаткували і суто мистецький журнал про сучасне образотворче мистецтво, і щоб він не був заангажований рекламами, іще якимись споживацькими чи замовними речами. Називається він дуже промовисто – “Fine art”. Прекрасне мистецтво. Прекрасне тим, що пробуджує наші душі, що є нашим, українським, повернутим на батьківщину і, таким чином, відродженим, що промовляє до нас своєю особливою мовою. Зрозуміти цю мову уповні, розширити межі спілкування, наповнити їх особливою енергетикою, порятувати когось від забуття й подарувати надію – таким ми бачимо завдання нашого видання. Виходитиме журнал двічі на місяць і, сподіваємося, стане тим мистецьким осередком для обміну думок і вражень людей захоплених і небайдужих, для кого доля сучасного українського мистецтва є не чимось ефемерним, а цілком конкретним, задля чого треба докладати певних зусиль. І наш редакційний колектив на чолі з головним редактором часопису Ліною Грибановою та директором музею Михайлом Шевченком переконаний: вчасно побачити, оцінити, а потім допомогти розвинутися й відбутися тому справжньому, за яке не буде соромно в майбутньому, — це дуже благородна місія.
У нашій колекції – різні художники: і дуже знамениті, і не дуже, і ті, яких треба повернути з небуття. Адже мистецтво відображає світ, наше життя, нашу націю. Зрозуміло, що ми серйозно працюємо з експертами, оскільки довіряю професіоналам, тож особливо стежимо, щоб у музей не потрапила підробка.
“Люди можуть ставати кращими тільки через прекрасне”
А в офісах залишилися “живі” картини художників, чи всі переїхали до музею?
Звичайно, залишилися, оскільки наші працівники уже так звикли до них, що коли вибираються на інше місце, завжди просять, щоб ці роботи переїхали разом із ними. А сам я ще й люблю антикваріат, і тоді картини розвішую тієї епохи, яка представлена у даній кімнаті.
До слова, вибираючи ці раритетні речі, послуговуєтесь чиїмись порадами чи зважаєте на вік і „родовід” представленого?
Дослухаюся до інтуїції, до того, подобається мені ця річ чи ні, і яка енергетика йде від неї. І якщо не подобається, то не беру. Але скажу вам одне: у той час люди, мабуть, не поспішали так жити, як ми нині, а якщо й поспішали, то творили вони точно без „прискорення”. І тому там так багато речей, які справді зроблені з любов’ю і бажанням, майстер дійсно вкладав у них душу, до того ж у століттях вижило, не забуваймо, краще, дійшовши аж до наших днів. І вписати старовинні речі у сучасний інтер’єр дуже непросто, тож далеко не кожному дизайнеру це під силу. Бо та гармонія витонченості й майстерності вимагає такого ж синтезу від нас. І, зрозуміло, такої ж сили любові – до своєї справи, до тієї країни, у якій живеш, до її традицій.
А як вам, незважаючи на всі невтішні політичні “ребуси”, що відбуваються в Україні, вдалося зберегти таку синівську любов до неї?
А це, мабуть, не вдається. Це або є, або його немає. І тому в цей непростий час хочу просто щось робити для України. Для цього музей створив, для цього журнал започаткував, для цього всілякі мистецькі заходи влаштовуємо. Щоб хтось побачив, прочитав, стрепенувся, пробудився. І щоб нарешті зрозумів, що треба не тягнути звідси, а повертати. І щоб приходили сюди діти й відігрівалися серцем, бо ж у нинішньому “накрученому” світі повинно бути щось світле і добре. От зовсім нещодавно організував поїздку до Києва з відвіданням нашого музею для учнів своєї Ведмежівської школи. Вони були такі задоволені! А я також. Від того, що можу подарувати їм подібне свято душі.
Взагалі переконаний: якщо можеш щось робити для людей і для своєї землі – роби! Не поскупись, не пожалій ні свого часу, ні своїх коштів, ні певних зусиль. Якщо, звичайно, по-справжньому любиш ту землю, на якій виріс. А не декларуєш про це у певний, вигідний для тебе, час і “історичний момент”. А люди можуть ставати кращими тільки через прекрасне. От нещодавно в нашому музеї була виставка до 90-річчя відомого українського художника, засновника Кримської школи живпису Валентина Бернадського. Дивовижного таланту і дивовижної світлості душі людина! (Його батько, до речі, був священиком у моєму рідному Ведмежому, і після виставки я повіз Валентина Даниловича туди, на зустріч із землею дитинства…) Так от цей великий Майстер, живописець від Бога так говорив на презентації своєї творчості в нашому музеї: „Для мене важливо усвідомлювати, що мої праця, думки, почуття знаходять відгук у людей, що вони розуміють мене, несучи з виставки у своїй душі почуття Добра. І, можливо, більше починають любити Природу, Людину, Життя. Адже я пишу не тому, що живопис став сенсом мого буття. Я хочу прищепити всім любов до краси й торжества життя, які відчуваю кожну хвилину і в міру своїх сил намагаюся втілити на полотні”…
Отак і мені хочеться, щоб Богом дані нам Красу й Гармонію бачили всі, щоб були вдячні тим митцям, які пробуджують наші душі, які співають гімн своїй землі. І щоб музей завжди був тим храмом для душі, який може звести тільки справжнє мистецтво.
І дорогоцінне каміння я збираю наше, українське. І фактично те каміння, що нині є у мене, також мало виїхати з України. Але я його перехопив! І тепер, коли буде музей, хочу виставити ці дивовижні творіння природи для всіх. А коли мене запитують: чому вони тут, чому ти їх не вивезеш за кордон, завжди вражаюся, як же вкорінилася звичка у багатьох жити аморально! Тільки ж так не може тривати безкінечно, адже в житті для кожного із нас приходить момент істини, коли не заховаєшся під маску, не відкупишся і не “надуєш” віртуозно. Насамперед – себе… Нехай такий момент прийде раніше, коли іще попереду багато часу…
Людмила МОМОТ
Журнал «Хобби»
Січень 2008