Неймовірно сувора для українців зима 2010 р. для мене, зізнаюся, значно пом’якшувалася в години тривалого захоплюючого спілкування, без перебільшення, з унікальною жінкою, яка є корінною киянкою й гідним нащадком давнього роду, котрий уславив історію нашого міста, – Олександрою Праховою.

Яскрава й неординарна особистість, незмінно шармантна і водночас не по-жіночому мужня, талановита й цікава своїми контрастними виявами у творчості українська мисткиня початку ХХІ ст. за духом, схоже, є близькою художницям-амазонкам початку ХХ ст. – О. Екстер, Н. Гончаровій, Л. Поповій, О Розановій, В. Степановій, Н. Удальцовій (1) – у колі яких, переконана, її сприймали б абсолютно органічно. Адже їй притаманні та сама енергія, творча сміливість, таке саме синтетичне художнє обдаровання і серйозне безкомпромісне ставлення до своєї праці. Історія тріумфального злету української графіки останньої чверті ХХ ст. немислима без оригінальної творчості Олександри Прахової.

1969 – 1975 рр. Саша здобула відмінну академічну підготовку в Київському державному художньому інституті, де оволоділа всіма навичками графічного мистецтва. Один із найуспішніших в Україні майстрів книжкової ілюстрації 70-х – 80-х, Прахова згодом переконливо доведе, що таке універсальний тип художника, котрий однаково майстерно може працювати у станковій графіці, живопису, різних видах і формах сучасного візуального мистецтва.

У середині 90-х «дитячий книжник» Прахова вражає абсолютно несподіваними для неї безпредметними композиціями-каліграфіями, що вирізняються складними драматичними поєднаннями чорного-білого-золотого з неймовірними ритмічними комбінаціями плям і ліній, сполучень кодованих текстів і знаків, що глибоко емоційно впливають на глядача.

Однак уже в 2000-х «ахроматична» Саша виявляє чудовий колористичний хист у оптимістичних, яскравих і соковитих «за-кончаловським» і «за-машковським» натюрмортах-квітах, написаних із живописною могутністю її життєрадісним пензлем, що достовірно володіє реалістичною формою.

У 1998 – 2004 рр. художниця виступає в ролі арт-директора галереї «Університет» при Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, де колись викладали її уславлений прадід Адріан Прахов та її батько – учений географо-ботанік Микола Прахов. Олександра здійснює в університеті понад 70 блискучих арт-проектів, талановито переконуючи, що водночас із серйозною творчістю можна плідно займатися галерейною діяльністю.

Олександра Прахова здобула численні нагороди, зокрема: гранти концерну «Міцубісі» (Японія), від Центру сучасного мистецтва Сороса, почесну велику медаль Міжнародної виставки графіки «Імпреза» (Івано-Франківськ) та багато інших. Визнання таланту художниці полягає і в численності музейних і галерейних колекцій України, Росії, Японії, США, Німеччини, Франції, де зберігаються її твори.

Абсолютно очевидно, що Олександра Прахова – істинна продовжувачка кращих сімейних традицій і майстер мистецтва, який цілком відповідає рангу її славетного прізвища, що стало київською легендою. Здається, Саша була «приречена» стати творцем, адже кілька поколінь в її родині віддано слугували мистецтву, істинно віруючи в його перетворювальну силу і в те, що культура є найкращим стимулом для інтелектуальної діяльності.

У родині Прахових від XVIII ст. (а може, й раніше) новонароджених хлопчиків називали переважно Адріанами і Миколами, а дівчаток Оленами-Льолями. «Збій» в іменах почався в середині ХХ ст., коли в Миколи Миколайовича Прахова народилася дочка, яку вирішили наректи Олександрою. Але треба віддати належне: саме вона згодом і відродить цю славну прахівську традицію, коли свого сина, а потім і онука назве на честь діда і батька Миколою.

Дитинство Саші минало поблизу Львівської площі – з батьками жила в квартирі діда Миколи Прахова і бабусі Анни Крюгер-Прахової на Великій Житомирській, 40/2 – в одному з київських прибуткових будинків-красенів у стилі «раціонального модерну» (споруджений 1912 р.). У цій квартирі – великому помешканні на цілий поверх, де була можливість влаштувати й простору творчу майстерню, Микола Адріанович і Анна Августівна зі своїми шістьма дітьми, в тому числі й сином Миколою – в майбутньому батьком Саші, оселилися ще до революції (приблизно у 1913 р.). До дванадцяти років Саша зростала в численному колі родичів у квартирі, що після революції миттю перетворилася на комунальну власність. Окрім сусідів, у ній мешкало десять Прахових.

Як майбутня художниця Саша формувалася змалку – мимоволі, несвідомо, абсолютно природно, бо левову частину свого дитинства провела в майстерні тоді вже стареньких художників Прахових із її вабливим запахом фарб. Поринути у цей дивовижний світ, за дверима якого залишався побут галасливої комуналки, було за щастя. Забавками сприймалися бабусині пастелі, привезені ще з Італії, які можна було поцупити для гри в класики. Разом із бабусею багато малювали кольоровими олівцями…

Через 40 років, у пам’ять саме тих перших мистецьких уроків бабусі Анни, з яких, власне, почалася творча біографія Саші, вона замислить і зреалізує величезний арт-проект «Femina Leх Fati» («Закон Долі»), який присвятить рідкісного обдаровання художниці Анні Крюгер-Праховій, що давно залишалася в тіні.

Проте це буде пізніше, а в середні 1950-х маленька Саша любила спостерігати в майстерні, як дідусь Микола розтирає для бабусі фарби на мармуровому столику. (Згодом зрозуміла, якою гармонійною, зворушливою мистецькою парою вони були – завжди разом, рука в руці.) Із захватом слухала цікаві лекції діда для юних студентів-художників, із якими він, маючи 80 років за плечима, проводив заняття прямо в майстерні. Любила розглядати старі фоліанти – альбоми з мистецтва, привезені з різних музеїв Європи, про які дідусь натхненно розповідав. Микола Адріанович у молодості спочатку вчився на математика, але після перенесеного менінгіту залишив точні науки й ступив на шлях батька – заглибився в історію мистецтва, а паралельно брав уроки живопису в М. Нестерова, М. Врубеля, В. Васнецова.

Цікавий факт – з усіх дітей та онуків Миколи і Анни Прахових тільки Саша дістала у спадок мистецький хист (за винятком тітки Наніни (Анни) – майстра кераміки та емалі, що жила в Австралії, та її племінниці Наталі – батикистки, яка мешкає у Празі). Решта – технарі та гуманітарії. Як і батько Саші, котрий був відомим ученим у галузі географічної ботаніки, працював у Центральному ботанічному саду Академії наук УРСР, де й познайомився з майбутньою дружиною з дивним ім’ям Ера, молодшою за нього на 20 років. Агроном Ера Бондаренко, дочка червоного командира, працювала в розарії Ботанічного саду, і Саша довго вірила розповідям батьків, як її знайшли в палеантових трояндочках.

Точно відома дата захисту кандидатської дисертації батька на тему «Флора Якутії»: в архіві знайдено листа А. А. Крюгер-Прахової до відомого українського художника Фотія Красицького, в якому вона перепрошує за неможливість бути присутньою на відкритті його персональної виставки в Українському художньому музеї через хвилюючу подію в житті родини – захист кандидатської дисертації сина Миколи 21 червня 1941 року… (10)

Як усі чоловіки Прахови, батько Саші тяжів до мандрування. Ще до війни захопився флорою Тянь-Шаня, багато років її досліджував. Після війни завідував відділом у Ботанічному саду імені академіка О.В. Фоміна, викладав в університеті, продовжував їздити в експедиції, куди щоліта брав із собою доньку: до Середньої Азії – Тянь-Шаня, у Чимганські гори під Ташкентом, на Іссик-Куль до Казахстану. На все життя запам’ятала, як слухала з батьком – невимовно дорогою для неї людиною – чарівний спів якихось рідкісних птахів у Канівському заповіднику. Микола Миколайович пішов рано – на 63-му році життя (1971 р.). Ця втрата стала для Саші страшним ударом.

У батьківському домі на Великій Житомирській незмінно відчувався культ діда Миколи, а з ним і шанування рідної мови: Микола Адріанович вимагав, щоб уся родина розмовляла тільки українською хоча й він, і Анна Августівна вільно володіли багатьма мовами, якими активно користувалися до революції в Європі. І коли Сашу віддали до дитячого садка, вона була шокована: там усі говорили незрозуміло –- як з’ясувалося, російською.

До дев’ятого класу Саша навчалася в найкращій для дітей національно-налаштованої української інтелігенції Києва школі №92. Однак увесь вільний час її вабило до малювання. В четвертому класі подружка привела її до дитячої художньої студії відомого в Києві педагога Осташинського у Михайлівському провулку. Саша «заявилася» в студію з ковзанами. Побачивши це, Осташинський досить суворо сказав: «Треба обирати – ковзани чи малювання». І Саша невдовзі вибрала. Ковзани.

Проте гени брали гору. У 1964 р. вступила до Республіканської художньої школи ім. Т.Г. Шевченка, де навчалася разом із Юрієм Меліховим (вже покійний), Оленою Рапопорт (Агамян), Миколою Кривенком, Тамарою Недошовенко, Олександром Мединським, Оленою Гнєдаш, які незабаром стали відомими митцями.

Якось писали натюрморт в Олени Рапопорт із нарцисом – точнісінько, як у Врубеля, а Оленина бабуся їх освічувала: вголос виразно читала «Доктора Живаго», написаного геніальним Борисом Пастернаком, який щойно вийшов з-під заборони. Той світлий прозорий «пастернаківсько-врубелівський» день назавжди закарбувався в пам’яті Саші.

Приятелювали і зі старшокласниками, серед яких були такі зірки сучасного українського мистецтва, як Андрій Чебикін, Тіберій Сільваші, Леся Довженко, вже покійні Валерій Ласкаржевський та Ольга Отрощенко. У молодших класах з-поміж інших особливо вирізнявся Сергій Якутович – мистецька мегазірка сьогодення, з яким теж товаришувала. Говорячи про педагогів школи, з особливою вдячністю згадує Світлану Бондаренко, Зою Лерман, Олену Дроздову.

Світлана Бондаренко своїх учнів улітку традиційно возила до Карпат. Звісно, особливий «карпатський» інтерес виник у 1960-х завдяки культовим фільмам Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка «Тіні забутих предків» та «Білий птах із чорною ознакою». І вихованці Київської художньої школи були у захваті, коли їхня вчителька Світлана Володимирівна привезла їх до карпатської оселі, де знімали Параджанов із Іллєнком.

Творче спілкування з уславленими майстрами старшого покоління для юної Олександри стало звичним замолоду. Мабуть, завдячуючи цьому першокурсниця графічного факультету КДХУ насмілилася сама прийти в гості до зіркового режисера Сергія Параджанова і самовпевнено виголосити: «Доброго дня, я – Саша Прахова. Хочу подивитися „Київські фрески”». У параджанівській оселі, де її одразу прийняли, мала честь спілкуватися з відомими шістдесятниками – художниками, артистами, поетами, серед яких були ще молоді Іван Дзюба, брати Іллєнки… А от зі Світланою Параджановою познайомилася не там, а в Ленінграді, але це не заважає їм приятелювати досьогодні. Згодом потрапила в інше товариство – до видатної української поетеси Катерини Квітницької, письменника-дисидента Гелія Снєгірьова. З ними, окрім поезій і фрагментів рукописів, слухали записи віршів і пісень геніального Галича, пісні популярних тоді бардів Городницького, Візбора, Кукіна та ін.

Після вільної, практично домашньої атмосфери художньої школи звикати до нової для неї системи викладання в КДХІ виявилося нестерпно складно. Відчувала себе чужинкою і попервах змушена була себе ламати, а усілякі форми насильства – не для її вдачі. Навіть намагалася після першого курсу «втекти» до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Проте згодом заспокоїлася. До того ж звикла до своїх однокурсників, серед яких були Ірина Зубковська, Ірина Смирнова, Олена Непийпиво, Валерій Євтушенко, Володимир Сауткін. Уже на другому курсі по-справжньому відчула техніку акварелі «по-мокрому» – знайшла свої особливі кольоро-пластичні ходи, що помітила шановна Тетяна Нилівна Яблонська. Вона ж і зробила Олександрі принадну пропозицію: скласти іспит з техноголії живопису, щоб забрати її до очолюваної нею майстерні на відділенні монументального живопису.

Парадоксально, однак відмовила Прахову теж Яблонська, але сестра – Олена Нилівна, відчувши в цій студентці талановитого і перспективного графіка. Саме завдяки їй Саша зацікавилася дитячою ілюстрацією, переконавши, що єдиний шлях у радянському мистецтві без ганьби заробляти гроші – це створювати для діточок розумні й красиві книжки.

І Саша – дівчина вперта, з вольовим характером, затята, яка змолоду у прийнятті рішень була самостійною і незалежною, – цього разу прислухалася до мудрої поради педагога. Приваблювало й те, що майстернею книги в інституті керував сам професор Василь Касіян – видатний графік. Через деякий час Касіян і Олександру Прахову навчав офорту, яким вона, завдячуючи маестро, «захворіла» на третьому курсі. Перебуваючи під наглядом асистента В. Касіяна Василя Чебаника і під опікою викладача живопису й малюнка – «хрещеної» Саші в дитячій ілюстрації Олени Яблонської, вона, усвідомивши своє покликання, відчула в собі впевненість.

Її власний стиль у графіці грунтувався на відтворенні дитячого й рослинного світів. Саша віднайшла своєрідну за ознаками гранично умовну «дитячу пластику», образну систему, в якій на той час мало хто з українських майстрів умів і любив працювати. Розробила й авторську техніку підфарбованої ілюстрації пером, а також кольорових ілюстрацій аквареллю та гуашшю на вологому папері. У 1970-х Олександра, яка зі студентської лави активно співпрацює з видавництвами «Веселка», «Молодь», з дитячим журналом «Барвінок», перевантажена замовленнями: на рік вона випускає по п’ять виплеканих нею книжок.

Уже у 80-х досвідчений художник-графік, член Спілки художників СРСР (1983 р.), що постійно бере участь у всіх міських, республіканських і всесоюзних виставках (тоді – ознака творчого благополуччя й успішності) з акварелями й офортами, Саша Прахова отримує довгоочікувані замовлення від елітного на той час видавництва «Дніпро». Воно співпрацювало із закордонними партнерами й просувало українську книгу на увесь світ, перекладаючи її всіма мовами. Особливими успіхами і творчими знахідками автора тих років можна вважати ілюстрації до книжок Григорія Тютюнника «Ласочка» (1986 р.), «Лісова сторожка» (1988 р.), «Степова казка» (1989 р.), збірку «Народні казки».

Проте на початку 1990-х таке, здавалося б, стабільне й надійне дитяче книговидавництво несподівано «віддало Богові душу», і в Саші, як і в її побратимів по цеху, почалося зовсім інше життя. Багато хто з її колег опустив руки, зневірившись у можливості самореалізації за нових економічних і політичних умов. А Саша – навпаки, всупереч долі перебуває в пошуках «себе іншої», поринаючи у вир своїх перших персональних виставок, початок яким було покладено з елітної галереї «Марс» у Москві (1990 р.).

Художницю захоплюють нові графічні ідеї, які вона випробовує у великих каліграфічно-абстрактних аркушах, що поступово трансформуються у великоформатні – до двох метрів – полотна акрилом, хоча до того впродовж двох десятиліть звикла працювати в ілюстрації формату А-4. Відчуйте різницю!

Нові матеріали породжували іншу графічну мову: маркери, якими вона починає активно користуватися, дали можливість неперевної лінії в каліграфіях, що вражають виразною декоративністю і водночас – багатошаровістю образного змісту. Уперше свої каліграфії Саша наважилася продемонструвати світові 1992 р. на важливій для неї персональній виставці, організованій Києво-Могилянською академією в залах Будинку вчених НАН України. Експоновані там кольорові літографії були ще частково фігуративними, приховуючи в собі дуже умовні, ледь розрізнювані жіночі торси.

На наступній, теж етапній, персональній виставці під назвою «Листи» в галереї «Триптих» у Києві (1992 р.) Саша вперше презентує свій живопис (акрилом на полотні) із чистою абстракцією, котра сприймалася як складне переплетення умовних літер і знаків – такий собі шифр, начебто призначений для втаємниченого листування художниці зі світом, що приховує особисту таїну жінки. І саме з цими закодованими текстами у полотнах, в яких була певна інтрига, і які вона позиціонує як каліграфію, у 1993 р. Прахова вирушає до Парижа на відкриття експозиції, названої її ім’ям в Музеї сучасного нонконформістського мистецтва у вигнанні, що розташований у розкішному замку в Монжероні. Саме ця виставка відкрила невиїзній «за сімейними обставинами» радянській громадянці Олександрі Праховій «вікно в Європу», і саме з «Саші» почалася її активна міжнародна діяльність у 1990-х – 2000-х роках (персональні та групові виставки у Франції, Угорщині, Швейцарії, США, Німеччині, Польщі, Росії та ін.).

У 1990-х – 2000-х Прахова прагне графіки «як такої», працюючи швидко, імпульсивно, пропускаючи крізь себе найріноманітніші естетичні концепції безпредметного мистецтва, котрі вона втілює у своїх шовкодруках.

Зацікавленість ненаративним мистецтвом покликала до життя її нову авторську графічно-живописну систему, де образ вибудовувався на вибухових ахроматичних кольоросполученнях, на складних ритмах, що протиборствують, на текстових фрагментах, динамічних ефектах у зіткненнях ліній і плям. Ключ до пластично інтенсивних, нібито заряджених «духовним струмом» каліграфій Прахової цього періоду – у її творчому кредо, позначеному в тексті до проекту «Жінка біля джерела»: «AGITATO (муз. італ. – надто поривчасто, дуже нервово), куратором якого Олександра Прахова виступила за підтримки Міжнародної організації «Жіноча громада в Національному художньому музеї в Києві» (1999 р.). Його учасниками і партнерами Саші стали відомі українські мисткині, чиї твори гідні простору головного музею України: Ніна Денисова, Леся Довженко, Тамара Бабак, Леся Піша (Київ), Ярослава Мотика (Львів), покійна Людмила Яструб (Одеса).

На моє запитання, що стало поштовхом чи стимулом до народження її каліграфічних композицій на початку 90-х, Олександра дала коротку, але вичерпну відповідь: «Я все роблю без жодного стимулу. Хочу – й роблю. Роблю те, що хочу». І по суті ця думка, яка є промовистим доповненням до творчого кредо майстрині, пояснює подальші – майже «революційні» художньо-формальні – зміни в її творах.

На початку нового тисячоліття Прахова знову повертається до фігуративу – такого собі «ремейку» її книжкових дитячих ілюстрацій 1970-х – 1980-х, але у форматі, адаптованому до станкової графіки і живопису з відповідними розмірами (100х70), що розрахований на виставковий та інтер’єрний простір. У роботах останнього десятиліття – акварелях, гуашах – Саша захоплюється «ностальгічними» сюжетами, пов’язаними зі спогадами про своє щасливе дитинство на Великій Житомирській із сентиментальними мотивами ляльок, котиків, песиків, зі згадками про забави і свята, до яких всі члени родини готувалися завчасно й дуже ретельно.

У творах цього періоду сприймаємо увесь той «солодкий» світ природних речей і явищ, який Олександра добре знає і тішиться ним. Цей магнетично привабливий дитячий світ яскраво розкривала її виставка в галереї «Акварель» у Києві (2005 р.), що так і називалася – «Солодке». Текстовий авторський коментар чудово пояснював ідею експозиції: «Прохолода бузкового сховку. Яскравість стиглих кавунів і червоної калини. Затишок заростів дикого винограду. Романтика осінніх прогулянок. Урочиста таємничість морозяного Різдва. Це чарівний світ, де живуть птахи, звірята й дітлахи». В акварелях, гуашах, живописних полотнах, що повертають нас до «прекрасного далека» Сашиної книжкової ілюстрації, є, як і раніше, повнота людських переживань із тією позитивною авторською енергією, яка створює атмосферу спокійної радості й душевного затишку.

Живопис Прахової кінця 2000-х – одне з найкращих виявів її закоханості в життя. Серія виставок «Свята» в салоні «Гончарі» (Київ, 2007–2008 рр.), у Музеї «Духовні скарби України» (Київ, 2009 р.) із чарівними, майже монументальними натюрмортами з мотивами весняних і літніх квітів після «туги й смутку» монохромних каліграфій, сприймалася як барвиста оаза могутньої енергії життєвої радості. Саша почала писати квіти після 13 травня 2007 р. – дня її народження, коли її квартира-студія потопала в букетах, подарованих друзями. Щоб ця краса назавжди не загинула, вирішила намалювати цей квітник зі своїми ученицями. Поступово захопилася натурними речами: не тільки квітами (їх пише на одному подиху, поки не зів’яли), а й мотивами грибів, калини. А цього року зажадалося відтворити запашну новорічну ялинку, прикрашену нею для онука Миколки – таку, як у її дитинстві – із саморобними іграшками.

Усе це – повсякденні живописні «записи й спостереження», які вона майстерно створює на натхненні, миттєвій імпровізації. «Це мій щоденник, котрий, щоправда, набув іншого вигляду. Всі чекають у цих моїх натурних реалістичних полотнах звичайних для мене підтекстів, якогось подвійного дна. Але це просто моє освідчення в любові до квітів і загалом до життя», – зізналася мені Саша.

Так, ідея виставки «Аква-Віта» («Жива вода») народилася новорічної ночі 2006 року з авторського тексту Прахової: «Взяти зелень київських пагорбів, замісити на небесній блакиті, додати сині Дніпрових вод, охру пляжів, оздобити білим квітом каштанів, рожевими півоніями і насамкінець підкреслити цей шалений травневий коктейль золотом бань соборів Києва. Аква-Віта». А вже у травні того ж року на свій день народження вона частувала цим шаленим весняним коктейлем, відтвореним в її графічних і живописних роботах, шанувальників її таланту в галереї «Печерськ», а з часом цим самим міксом весняних київських радощів – глядачів у салоні «Гончарі».

На жаль, неможливо розповісти про всі численні проекти невгамовної Прахової, які вона презентувала в різних галереях і як автор ідеї, і як куратор, і як учасник. Тож зупинімося докладніше на найбільш резонансних, якими, вважаю, є два проекти «Femina Lex Fati. Закон Долі» (1995 – 1997 рр.) і «Тіні незабутніх предків» (2002 р.), що відродили пам’ять про харизматичних жінок родини Прахових. Обидві виставки завдяки Олександрі Праховій стали своєрідними культурними подіями в Києві.

Запропонована художницею ідея проекту «Femina Lex Fati» народилася насамперед із бажання показати широкому глядачеві полотна, що давно не експонувалися, написані віртуозною рукою її бабусі – Анни Крюгер-Прахової, яка стояла на позиціях реалістичного живопису, збагаченого досвідом імпресіонізму, постімпресіонізму, модерну. Проект надавав змогу знову відкрити одну з блискучих сторінок історії українського мистецтва першої половини ХХ ст., протягом тривалого часу незаслужено забуту.

Онука Саша – як автор ідеї і куратор проекту – задумала розгорнути експозицію на увесь третій виставковий поверх (близько 700 кв.м.) Центрального будинку художників на Львівській площі – дорогої серцям усієї родини відомих митців. І це теж сприймалося як певний символ повернення Анни Крюгер-Прахової в її ареал. Поряд із картинами Анни Августівни Саша запланувала розмістити велику серію своїх шовкодруків у авторській техніці (живопис із шовкодруком) і кольорових літографій, присвячених дорогій для неї людині – бабусі, її першому вчителеві малювання. Олександра замислила не тільки образно донести наступність творчої енергії єдинокровних бабусі й онуки, споріднених художньою вірою в істинні культурні цінності. Вона також прагнула розкрити разючий контраст між двома поколіннями жінок-художниць однієї родини, які творили за різних історичних і соціальних умов, що позначилося на життєвому і професійному шляху кожної з них і в загальнокультурному аспекті, і з позиції пропонованих часом можливостей для жіночої творчості. Згідно з концепцією куратора, проект мав сприйматися як полеміка двох полюсів в історії мистецтва України: добротного традиціоналізму початку ХХ ст. і сміливих новацій кінця ХХ ст.; як діалог двох творчих жіночих індивідуальностей, які різняться у своїх естетичних уподобаннях і виявах.

Арт-проект Саші Прахової цілком свідомо для неї збігся в часі з посиленням інтересу на зламі ХХ – ХХІ ст.ст. до гендерних проблем. Численні публікації останніх десятиріч, присвячені жінкам-художницям, на початку ХХ ст. порушують кардинальне питання: як сталося, що вони мали змогу вільно жити й творити в такому невільному суспільстві, як царська Росія? Життєвий і мистецький приклад Анни Крюгер-Прахової почасти є відповіддю на нього.

Після багатовікового безправ’я жінок у царській Росії в 1910-х роках – за часів молодості Анни Крюгер – у російській пресі значне місце відводилося питанням жіночої емансипації з вимогами соціальної й етичної рівності між чоловіками та жінками, а також свободи в їхніх стосунках. Велика увага приділялася і жінкам-письменницям, і жінкам-художницям, котрі посіли стійкі позиції в культурному світі Росії та Малоросії: вони були обов’язковими учасниками всіх ключових виставок. Обстоювання прав жінок стало неодмінною справою інтелігенції, що зароджувалася в патріархальній Росії.

Романтично налаштована Анна Крюгер відчула солодкий смак свободи жінки в демократичному західному суспільстві ще в Парижі у роки навчання в Academie Delacluse (1898 – 1901 рр.). Ідеями жіночої емансипації, які вона цілковито поділяла, була просякнута й уся творча богема Санкт-Петербурга, де майбутня художниця натхненно опановувала секрети живописної майстерності в Академії мистецтв в анімалістичній майстерні відділення батального живопису. Однак, вийшовши 1902 р. заміж з великого кохання, Анна опинилася назавжди скутою путами патріархального устрою численної родини що, безперечно, не допомагало їй цілковито розвинути себе у творчості. Конфлікт між творчою самореалізацією й самопожертвою дружини й матері знайшов класичне втілення в її долі.

Талановита жінка завжди сприймалася навколишніми як покірлива дружина, взірцева мати, яка обрала пріоритетом сімейні цінності, але так і не мала таких бажаних замолоду привілеїв для цілковитої самовіддачі у творчості й безоглядному служінню високому мистецтву – того, що через десятиліття отримала її онука. Водночас «старий режим» давав інші можливості – гідного, буржуазного за своєю суттю, існування, що виявилося недоступним для Саші за радянських часів.

До 40 років через сімейні обставини – дворянське походження Прахових, німецьке коріння Анни Крюгер, тітку Наніну, яка спочатку (під час Другої світової війни) емігрувала до Німеччини, а згодом до Австралії – Олександра перебувала «у відмові». Незважаючи на те, що «німецька бабуся» народилася у Сквирі Київської області, на онучку цей факт біографії кидав тінь, і вона не мала права ні подорожувати, ні навчатися за кордоном, – утім, як і більшість радянських громадян. А сім’ї Прахових і Крюгерів до революції жили доволі буржуазно, маючи надійний соціальний і фінансовий стан. Можливо, він підтримувався завдячуючи статкам батька Анни – успішного нотаріуса Августа Крюгера, через власну контору якого на Хрещатику проходила левова частка дарчих і купчих киян. Як усі люди їхнього кола, вони багато подорожували, могли собі дозволити виїхати до Неаполя на чотири місяці, й прожити на острові Капрі шість років. Так, восени 1906 р. Микола і Анна вирушили до Італії з двома дітьми, а повернулися до Києва восени 1912 р. уже з п’ятьма. Та маючи гувернанток для своїх діточок, у перервах між пологами Анна Крюгер-Прахова творила інші свої дітища – справжні шедеври «живописного реалізму» на тонкій межі з імпресіонізмом – «Портрет батька Августа Крюгера», «Хлопчик (Микола Прахов. – З.Ч.) і віслючок», «У саду» (усі – 1908 р.).

Повертаючись до гендерного питання, у випадку з Анною Крюгер-Праховою було б перебільшенням говорити про «драму нерозкритої жіночої індивідуальності». Незважаючи на тягар сімейних обов’язків, Анні Августівні вдавалося творчо працювати, беручи участь у всіх масштабних міських виставках, а головне – серйозно виявляла себе в педагогічній діяльності. Могутній потенціал Крюгер-Прахової високо цінував неперевершений український художник Олександр Мурашко, з ним Анну поєднували не тільки родинні зв’язки (її рідна сестра Маргарита доводилася йому дружиною), а й міцні творчі стосунки. «Анночка чудова анімалістка, талановита і свіжа людина», – так зворушливо характеризував О. Мурашко свою блискучу соратницю у мистецтві (1).

Однак повернімося до проекту «Закон Долі». Хоча гендерні ігри завжди були чужі для Олександри, в її творах відчувався навчений погляд справді незалежної жінки-художниці з висоти «викінченого» трагічного за своєю долею ХХ століття на «буржуазно-жіночі зазіхання» на емансипацію майже сторічної давнини. Саша Прахова у прихильності до фемінізму поміченою не була. Але дискримінації щодо себе з боку художників-чоловіків теж ніколи не допускала. Проте у її неоавангардних роботах, що експонувалися в ЦБХ, здавалося, було більше від творчої «войовниці-амазонки» початку ХХ ст., ніж у картинах романтичної бабусі Анни Августівни з її щиросердним і ясним поглядом на світ і на мистецтво. Так проміння, осяювало її сонячні полотна, писані на Капрі, у творах Саші сприймаються символічними гратами, що не дозволяли їй – «затаврованій» невиїзній радянській громадянці – потрапити у Великий світ європейського мистецтва, у контексті якого розвивалося і так природно сприймалася творчість української мисткині Анни Крюгер-Прахової.

Другий свій не менш масштабний проект «Тіні незабутніх предків», здійснений у галереї «Університет» і в салоні «Гончарі» (обидва – 2002 р.), Олександра Прахова присвятила всім жінкам унікального роду Прахових – Емілії Праховій, Анні Крюгер-Праховій, Льолі Праховій, Олі Праховій (Аляб’євій), Льолі Мазюк, Наїні (Анні) Праховій. Однак роль головного персонажа у виставковому просторі Олександра відвела своїй легендарній прабабусі Емілії, чий образ в іконі «Богоматір з немовлям» з Кирилівської церкви божественної руки Михайла Врубеля увійшло у світове мистецтво. Оспіване генієм видатного художника обличчя Емілії Львівни – «жіночого кореня роду Прахових», «жінки-ікони» і водночас «жінки-демона», багаторазово повторювалось у різних авторських інтерпретаціях Саші в її шовкодруках, що експонувалися на виставці. Лице Емілії незмінно органічно вписане художницею в різні безпредметні композиції, в таємничу в’язь каліграфії із загадковими текстами, які то зникають, ніби танучи у часі, то виявляються з тим самим Сашиним AGITATO – нервово, поривчасто, надаючи класичному портретному зображенню нового прихованого змісту. Кульмінацією експозиції було старе полотно з портретним начерком експресивного обличчя Емілії Львівни та її виразними руками, яке колись розпочав Адріан Прахов. Символічно, що роботу свого незрівнянного прадіда через століття дуже делікатно завершила правнучка, уперше презентувавши глядачам їхній «спільний твір» саме в цьому проекті.

Емілія Прахова, як і її доньки Льоля та Оля, надихала не тільки Михайла Врубеля, а й уславлених майстрів неоруської течії мистецтва модерну Віктора Васнецова, Михайла Нестерова, Павла Сведомського, поляка Вільгельма Котарбінського, творчість яких була тісно пов’язана з Україною в роки зведення Володимирського собору. Існує легенда про роман Емілії Прахової і Михайла Врубеля. Чи насправді 28-річний художник захопився жінкою бальзаківського віку, дружиною великого Прахова, який і запросив його до Києва, дав йому щасливий шанс використати свій талант у відновленні розписів однієї з найдавніших пам’яток архітектури Київської Русі – Кирилівської церкви? Не виключено, що темпераментний Врубель міг закохатися в Емілію, однак у ній – енергійній чарівно-зухвалій жінці неортодоксальної поведінки – він, мабуть, передусім цінував гострий розум і неординарне мислення, надзвичайну освіченість, рідкісну для жінок її часу. Чи могла Емілія Прахова – мати трьох дітей Адріана Вікторовича – легковажно відповідати на палкі почуття молодого хлопця? Праонука Саша вважає, що це лише романтичний київський міф. Хоча зрештою шлюб Емілії Львівни й Адріана Вікторовича розпався. Відомо, що Емілія залишилася жити в будинку неподалік від Андріївської церкви, а Прахов повернувся до Санкт-Петербурга на професорську посаду в Академію мистецтв.

…У сповненій тиші квартирі-студії Олександри Прахової у старовинному будинку в самому серці щемливо-ностальгічного київського Подолу, де одразу потрапляєш у атмосферу багатоликої творчості, завжди непередбачуваної, але стилістично впізнаваної Саші, є можливість зануритися і у світ усієї знаменитої родини Прахових – завдяки збереженим родинним реліквіям, що «зберігають пам’ять» про надзвичайних предків.

Дивно, але найновітніші графічні листи і найсучасніші живописні полотна Саші навдивовиж гармонійно «зживаються» з рушниками з домотканого полотна, вишитими народними майстрами кінця ХІХ – початку ХХ стст., що прикрашають стіни студії. Перебувають вони у злагоді і з мініатюрною дорогоцінно-рукотворною вишивкою за ескізом В. Котарбінського славнозвісної двоюрідної бабусі Олени Адріанівни, і з майстерними полотнами самого Котарбінського. Сполучаються і з безцінними малюнками Михайла Нестерова, безнадійно закоханого століття тому в Льолю Прахову. Тут же постійно «мешкають» і пройнятий оптимізмом живопис Анни Крюгер-Прахової, і рештка прахівських розкошів – антикварні меблі й речі, привезені ще Адріаном Вікторовичем із Італії: стіл на бронзовій основі в стилі бароко із мармуровою стільницею, світильники з муранського скла Петровської доби. Вишуканості цьому «арт-середовищу» додає єдине у своєму роді дерев’яне, різьблене абрамцевськими майстрами, крісло у стилі модерн за ескізом діла Миколи Прахова.

Із Олександрою ми знайомі і товаришуємо від часів навчання в КДХІ, який закінчили одного року – 1975. Упродовж кількох десятиліть спілкуємося на різноманітних виставках і арт-тусовках, на свята зустрічаємося в домі її близької подруги – моєї рідної сестри, лікаря-гомеопата Ірини Позмогової. У Седневі 1989 р. на Спаса майже поріднилися: вона стала хрещеною мого старшого сина Анатолія. Але відвідини Сашиного помешкання на Подолі я все відкладала, незважаючи на її гостинні запрошення. І відчуття чарівного, а, скоріше, чаклунського перенесення в інший культурний простір і вимір часу, з висоти якого всі проблеми виснажливого повсякдення здаються дріб’язковою метушнею; дотик до справжніх (не фальшивих сучасних) цінностей – цей фантастичний стан я емоційно пережила тільки лютої київської ожеледиці цього року. Наші із Сашею бесіди, викликані моїм бажанням докладніше ознайомитися з її майже 40-річною творчістю, були чудово «оздоблені» родинними легендами й міфами, які вона знає достеменно, і які одразу ж беруть у полон слухача.

13 травня 2010 р. Саша скромно відсвяткувала свій ювілей – на жаль, без будь-яких державних нагород і звань, на котрі вона давно заслуговує.

А за десять днів – 23 травня, на Трійцю, помер її чоловік – обдарований художник-монументаліст Євген Гончаров, із яким вони прожили 37 років. Тільки жінка сильна, як Олександра, справжня «художниця-амазонка» – могла вимовити біля труни коханого чоловіка такі слова: «Впевнена, що в Геника починається нове чудове життя. Мабуть, Господу знадобилося розписувати небесні склепіння і він прикликав Гончарова, бо краще за нього цього ніхто не зробить…»

Такою є Саша Прахова.

Генеалогічне дерево Прахових

Прапрадід – Прахов Віктор Іванович (народився у Мстиславлі, Білорусь) – російський просвітитель, домашній учитель дітей із сім’ї князів В’яземських, директор Дворянського училища у Мстиславлі. Помер 1838 р. (3)

Прапрабабуся – Прахова Євдокія Василівна походила зі шляхетного українського роду Полубинських. (4)

Прадід – Прахов Адріан Вікторович (1846 – 1916 рр.) – видатний історик мистецтв, археолог, реставратор, художник. Досліджував історію мистецтв Стародавнього Єгипту, Греції, Київської Русі. Навчався в Академії Мистецтв у Петербурзі разом із М. Антокольським, В. Полєновим, І. Рєпіним. Викладав історію і теорію мистецтв у Петербурзькому університеті, в Академії мистецтв (1873 – 1887 рр. і 1897 – 1917 рр.). Перший доктор мистецтвознавства, професор, який очолив кафедру теорії та історії мистецтва в Київському університеті Св. Володимира (1887 р.). Керував реставраційними роботами у Софіївському соборі та Кирилівській церкві, відкрив фрески ХІІ ст. в Кирилівській церкві в Києві (1884 р.). Очолював будівництво і внутрішні опоряджувальні роботи у Володимирському соборі в Києві (1885 – 1896 рр.) (5)

Прабабуся – Прахова Емілія Львівна (1852 – 1927 рр.) у дівоцтві Лестель, французька піддана, позашлюбна дочка з дворянської родини російських державних діячів Мілютіних. Учениця Ференца Ліста по класу фортепіано. Модель Михайла Врубеля в іконі „Богоматір з немовлям” для іконостасу Кирилівської церкви в Києві (1885 р.).

Двоюрідна бабуся – Прахова Олена Адріанівна (1871 – 1948 рр.), (народилася в Римі, з 1883 р. жила з батьками в Києві), неперевершена вишивальниця, віртуозна піаністка, учениця Емілії Прахової. Вишивала за творами В. Васнєцова, М. Нестерова, В. Котарбінського. Шедевром церковного гаптування визнано її «Плащаницю» за взірцем на полотні олією В. Васнєцова для Володимирського собору (1897 р.). (6) Олену (Льолю) Прахову портретували відомі живописці: О. Мурашко – «О. Прахова за кроснами», М. Врубель – у картинах «Царівна-Лебідь» та «Надмогильний плач», М. Нестеров – в образі Святої великомучениці Варвари в іконостасі Володимирського собору. (7)

Дід – Прахов Микола Адріанович (1873 – 1957 рр.), (також народився в Римі), відомий мистецтвознавець і художник. Один із організаторів товариства «Київський художник», керівник художньо-промислової студії Прахових (1924 – 1933 рр.), читав лекції студентам Київського художнього інституту (1950-ті рр.), автор спогадів «Сторінки минулого» (1958 р.). (8)

Бабуся – Крюгер-Прахова Анна Августівна (1876 – 1962 рр.) – український живописець. Закінчила рисувальну школу М.І. Мурашка. Навчалася в Academie Delacluse в Парижі (1898 – 1901 рр.). Закінчила Академію мистецтв у Петербурзі (1906 р.). Викладала живопис і малюнок у Київському художньому училищі (1912 – 1920 рр.), приватній школі-студії О. Мурашка – А. Крюгер-Прахової в Києві (1912 – 1917 рр.), художньо-промисловій студії Прахових (1924 – 1933 рр.), Київському училищі прикладного мистецтва (1945 – 1946 рр.). (9)

Цікаво, що прізвище Прахових походить із прізвиська: їхні далекі предки були священиками, які правили поховальні обряди, і від слова «прах» утворилося ім’я цього добре відомого в Україні і Росії роду.

Зоя ЧЕГУСОВА,
заслужений діяч мистецтв України
Журнал Fine Art, №2, №3 за 2010 рік