ГОЛОВНА Про музей Колекція Виставки МУЗЕЙ TV МУЗЕЙ ДІТЯМ Вiдвiдувачам Новини Видання Нашi проекти Контакти


Живопис як драма: творчість Євгена Волобуєва


Творчість Євгена Всеволодовича Волобуєва (1912 - 2002 рр.) належить до тих явищ

українського мистецтва, які з часом привертають до себе все більшу увагу.

І справа не тільки у тій вишуканій живописності, винятковому колоризмі, що визначили

особливості мистецького обдарування майстра.

 

 

 

А в тому, що попри зовнішню «безконфліктність», увібрала в себе широке коло проблем вітчизняного художнього поступу середини та другої половини XX століття, аналіз яких дозволяє по-іншому побачити загальну картину часу. Перш за все це стосується поширеної до сьогодні схеми розвитку мистецтва радянської доби тільки як протиставлення «офіціозу» та «андеграунд». Насправді ж ситуація була більш складною та не одновимірною, а тому уважне, незаангажоване дослідження творчості окремих митців розкриває інші - внутрішні глибинні  конфлікти. І тут треба зазначите хоча живопис Є. Волобуєва ніколи не оминала критика, сьогодні він потребує нового погляду, переосмислення в радянському культурному контексті. Отже, про художника. Його дитинство пройшло у маленькому містечку Льгові, у яке попри злиденну бідність 1920-х років, збереглася та особлива духовна атмосф «вітчизняної провінції», яка зігріватиме митця протягом усього життя. У своїх спогадах він напише: «Пам’ятаю нерівності тихих, порослих травою або забрукованих вуліц. Гарячий дух старих, потрісканих плит тротуарів... Пам’ятаю запахи флоксів і яблук, весняну вогкість в парку і теплі стволи могутніх дубів. Засипані голками доріжки сосняку і м’який шум велосипедних шин. Пам’ятаю звуки музики з міського саду. Пам’ятаю знайомі й дорогі мені обличчя, їхні голоси, сміх і окремі фрази. Дорогий час - чудовий, незворотній. Дорогі люди, дорогі дрібниці, що запам’яталися назавжди...» Невипадково найпроникливіші, образно найточніші його твори будуть саме про це - про «дрібниці, які запам’яталися»: прозора склянка на відкритому у сонячний двір вікні, зелена гілка, що тягнеться через старий паркан квітуче весняне деревце на галявині...

Його навчання припало чи на не найжорсткіші часи - кінець 1920-х - 1930-ті: утверджен­ня соцреалізму, репресії, наступ тоталітарної системи на права людини. Він навчався в Харківському художньому училищі, пізніше - перед самою війною, у 1940-му, закінчив Київський художній інститут. Вчителі - А. Кокель, Д. Шавикін, М. Шаронов, Ф. Кричевський... Потім - призов у армію, фронт, німецький полон... До живопису Є. Волобуєв повертається у 1947 році, розпочинаючи свою діяльність викладачем Київської художньої школи (1947 - 1954 рр.). Що відбувалося з ним за роки війни та полону? У виданих 2002 року спогадах ху­дожника (Волобуєв Евгений Всеволодович. Живопись, воспоминания, мысли об искусстве. Альбом. - К., 2002) про це немає жодного слова. У живописі ж тема війни, що час від часу звучить у його творах, відбилася дуже стримано: через скупі, «голодні» натюрморти, важ­кий побут містечок... Однак, очевидно, цей страшний досвід не пройшов марно, позначив­ся не напряму, а опосередковано, окресливши особливу - людяну - тему його мистецтва, утвердження «простих цінностей», програмну камерність, буденність непоказних сюжетів. Стриманість, певна естетична «скромність» нададуть особливого звучання його живопису.

Характерно, що у Є. Волобуєва по суті немає соцреалістичних картин. І справа не в тому, що він взагалі, мабуть, не був майстром улюблених радянським малярством розлогих сюжетів. А в самій суті його творчості, протилежній головному принципу соцреалізму, - «брехати правдою». І хоча протягом десятиліть його живопис змінювався, зазнаючи пев­них впливів загальних тенденцій і коливань офіційної мистецької стилістики, головним у ньому залишалася правдивість переживання реальності, уважне вдивляння в навколишню природу, «реалістичність» світовідчуття й розуміння мистецтва, та їхнє живописно-чуттєве перетворення... Далекою, попри зовнішню схожість, від соцреалізму є і його відома кар­тина «Ранок» 1954 року, що зображує сцену на міській вулиці з двома жінками-двірниками у яскраво-білих фартухах, які сяють під променями весняного сонця. Це «справжня» життєва сцена, сповнена вдумливої споглядальності, виразності просторово-сюжетного мотиву, тонких тональних живописних сполучень. Художник звертається тут до традицій вітчизняного живопису кінця XIX - початку XX століття, який на все життя визначить голов­не коло його творчих зацікавлень.

...Між тим повернення Є. Волобуєва до мистецтва припало на роки, що увійшли в історію вітчизняної культури як «ганебне десятиліття». Кінець сталінської епохи був позначений новим наступом на самі засади художності, «викреслюючи» з неї ши­рокий пласт фахових традицій. Саме тоді розгорнулася ши­рока кампанія «проти живописності», що супроводжувалася боротьбою з тим, що було для нього найціннішим у мистецтві - з «етюдизмом, суб’єктивним ліризмом, перебільшенням ролі пейзажного жанру». У 1948-му в доповіді «Про роботу Оргкомітету й заходи поліпшення діяльності спілок радянсь­ких художників» О. Герасимов наголошував на необхідності знищення залишків імпресіонізму, сезанізму, естетизму, які тягнуть художників «до буржуазно-насолоджувального розуміння ролі мистецтва, до аполітичності, до імпресі­оністичної крихкості форм, до «живописності» як абстрактної й незалежної від змісту категорії». Головним завданням ху­дожника вважалася «монументально-історична картина на сучасну тему», а в пейзажі - «тільки шлях пейзажу-картини, пейзажу-тематичної композиції... Зосередженість на етюдизмі, вузькому колі чисто професійних проблем - не­безпечний і безцільний шлях». Саме в ці роки в радянському мистецтві остаточно канонізується жорстка жанрова ієрархія, що відводила пейзажу (а особливо етюду) та натюрморту найнижчі місця. Проте саме тут - на маргінесах офіційного мистецтва - волів працювати Є. Волобуєв. Очевидно, що загальні настанови були протилежні його творчості. І хоча пізніше він кілька разів спробував у різних стилістиках на­писати «тематичну картину» («Була війна», 1966 р., «Ве­селка», 1966 р., «Ранок революції», 1977 р.), їхня «невдача», як і невідповідність офіційним вимогам, були закономірні. Це було «не його», і не цими роботами Волобуєв увійшов в історію українського живопису.

З 1940-х років окреслюється його мистецький простір: ка­мерні пейзажні та сюжетні мотиви, натюрморти з квітами та звичайними побутовими речами. Художник намагається не тільки виявити в зображеному мотиві його особливу лірич­ність, а й усе більше зосереджується саме на внутрішньо- художніх, живописних проблемах. А тому «сюжет» майже зникає з його творів, виступає скоріше поштовхом для витончених кольорових гармоній. Невипадково в його нотатках про живопис згадуються імена В. Серова та І. Левітана, саме тут, на початку модерністської епохи, що поєднувала авторсь­ку суб’єктивність із реалістичним баченням, залишилися для нього найважливіші образно- художні цінності. У своїх нотатках про живопис він напише: «Потрібно стати співавтором при­роди. Не брати на себе більше, але й не бути копіїстом... У живописі я не прагну утвердити свою індивідуальність через певний прийом або почерк. Я намагаюся, щоб кожна робота була індивідуальною (неповторною), мала свою таємницю». В його творах немає відкритої емоційності чи різноманіття настроїв. Вони привертають витонченою поетичністю та особ­ливою, не зовнішньою, а саме внутрішньою живописною складністю.

І тут творчість Є. Волобуєва наче унаочнює одну з головних проблем вітчизняного живопи­су другої половини XX століття - пошук художньої мови, того способу образно-пластичного висловлювання, що має унаочнити своєрідність авторського світобачення. Варто підкреслити, що ця проблема особливо загострилася в часи «відлиги» початку 1960-х років, коли прагнення мистецького оновлення наштовхнулися на «мовну бідність», «нехудожність» соцреалістичної продукції, неосмисленість формально-пластичних засад творчості. Разом із українським живописом того часу Волобуєв вдається то до певних, щоправда, вкрай обе­режних, стилізацій в дусі наївного малярства, то до сюжетів із «народного життя», трансфор- муючи інтенції «молодіжного стилю журналу «Юність»... Однак чи не найголовніше внутрішнє напруження його творів залишається в річищі саме художньої мови, того «конфлікту» між кольором та зображенням, що й складає сутність живопису. Невипадково як природний колорист він все більше «звужує» сюжети своїх творів, зменшує їхню предметність, праг­нучи «залишити місце» для кольору. Здається, ще крок - і художник має вийти за межі фігуративності, в чистий кольоропис, що й був, можливо, його справжнім призначенням. У його нотатках читаємо: «Звільнитися від предметів. Створити образне середовище». Але цього не сталося. Надто важкими були офіційні стереотипи, надто багато зусиль вимагав цей крок від художника.

Хоч як це дивно, але творчість Є. Волобуєва, що за віком належав до митців воєнного покоління, бачиться сьогодні надзвичайно близькою до проблем 1960-х років. Як і шістдесятників, його хвилювала «правда в мистецтві», і він шукав її в природі та життєвому оточенні, відтворюючи її через «демократичність» сюжетних мотивів, а найголовніше - че­рез правдивість образного бачення. Як і шістдесятники, він все життя шукав свою худож­ню мову, продираючись крізь облудні прийоми офіційного малярства, «повертаючись» до творчих настанов своїх улюблених майстрів початку XX століття. Як і шістдесятників, його бентежили питання авторського самовираження, тієї суб’єктивності, що відкривалася перед ним у модернізмі.

У його нотатках читаємо: «Що таке «простий» і що значить писати для народу? Це значить - писати так, аби тебе зрозуміли. Та чи згодні ви відмовитися від своєї думки і підкоритися більшості?» Відповідями на ці болючі запитання ставали його твори: далекі від будь-якої репрезентативності, витончені та глибоко художні за змістом живописні новели, що попри зовнішню «простоту» по-справжньому відкривають свій зміст тільки у широкому просторі живописної традиції... Маючи широке коло своїх прихильників, він все ж таки залишається перш за все «художником для художників», кращими своїми творами «накреслюючи» живописні, пластичні, формальні, образні шляхи.

Живопис Євгена Всеволодовича Волобуєва належить до тих мистецьких явищ, які надзвичайно важко піддаються словесному опису. Або навпаки - невеличкий етюд може стати поштовхом для цілого оповідання, де авторський погляд ніби переходить у сприйняття глядача, викликає у нього спогади, тонкі, летючі, але такі проникливі переживання. «Світлий вечір» (1991 р.), «Балкон. Миття вікон» (1965р.), «Весна» (1968 р.) «Весна. Фіалки на газеті» (1971 р.), «Балкон» ( 1967 р.), «Весняна ніч» (2000 р.), «Ранній сніг»(1980 р.), «На веранді»(1975 р.), «Літо» (1994 р.), «Присмерки» (2000 р.), «Розлив» (1967 р.) «Фіалки» (1993 р.) - вони, як писав художник, «повертають людину до пере­житого. Людина ніби знову відчуває свої забуті почуття. Обов’язково вже пережиті», але завдяки живопису - наповнені новим, більш глибоким змістом.

...Особисто я найбільше люблю у Євгена Всеволодовича Волобуєва його маленькі й «найпростіші» етюди: сіруватий передвесняний сніг із слідами собаки, що пробіг по ньому; старий дерев’яний паркан після дощу; тоненька гілка у прозорій склянці... - ніби нема нічого, і є все. В них живе та «зупинена мить», передати глибину й неповторність якої дано тільки Справжньому Художнику. 


Галина Скляренко

кандидат мистецтвознавства