ГОЛОВНА Про музей Колекція Виставки МУЗЕЙ TV МУЗЕЙ ДІТЯМ Вiдвiдувачам Новини Видання Нашi проекти Контакти


«Привітання життя» Олени Яблонської


Народне прислів’я каже: яблуко від яблуні недалеко падає. Додам: буває, що й два яблука від однієї яблуні не да­леко розбігаються. Прикладів тому до­статньо, серед них і цей: Тетяна та Олена Яблонські. Старша - визнана й мону­ментальна; молодша -затінена, інтимна, байдужа до масшта­бу й розмаху. Обидві - наділені вмінням бачити небуденно, відчувати нелінійно, творити не на день-два. Так уже склалося, що про Олену Нилівну знають і пишуть незрівнянно менше, ніж про старшу сестру.

Між тим,її твори все частіше посідають по­чесне місце в найбільш значних колекціях українського мистецт­ва другої половини XX століття. Зокрема, і в колекції Музею сучас­ного образотворчого мистецтва України, чиє надбання нараховує одинадцять творів Оле­ни Яблонської. Серед них - повоєнні роботи («Тютюнець на вікні», 1945 р., «Портрет Є. Волобуєва», 1946 р.), твори 1960-х - 1980-х років («Стеж­ка в саду», 1983р., «Осінній сад», 1970 р.) та зовсім нові картини, найсвіжішій із них лише шість років («На дачі», 2003 р.). Така підбірка - скарб для тих, хто прагне глибшого знай­омства з художницею.

Олена Нилівна народилася наприкінці літа 1918 року у місті Смоленську. її батько Ніл Олександрович, людина освічена та наділена багатьма талантами, був хранителем Смоленської художньої галереї. Мати Віра Георгіївна викладала іноземні мови. Тож і не дивно, що усі троє дітей (Тетяна, Олена та Дмитро - згодом відомий український архітектор) отримали блискучу домашню освіту: Тетяна пішла одразу у сьомий, Олена - у п’ятий клас. Добрий художник, Ніл Олександрович із ранніх років залучав дітей до мистецт­ва, навчав художній грамоті. Як згадували згодом сестри, малювали вони щодня - батько власноруч готував для цього вугілля. Часи були непрості, тож перші вправи з рисунку - пор­трети одне одного та найближчих: родичів, сусідів, друзів сім’ї - виконували на зворотному боці шпалер. 1929 року родина переїжджає до Одеси, згодом - у Кам’янець-Подільський та Київ. Тут обидві сестри вступають до художнього технікуму, трирічну програму осягають за рік. З 1935 до 1941 року Олена навчається в Київському художньому інституті, де знайомить­ся із майбутнім чоловіком - художником Євгеном Волобуєвим. Художню кар’єру, яка лише заповідалася, обірвала війна. Сестрам Яблонським довелося поїхати в евакуацію у Саратовську область. Там їх чекала важка праця, про можливості для творчості не було й мови.

Втім, повернувшись до Києва 1944 року, Олена із запалом береться до робо­ти: замальовує зруйнований Хрещатик, їздить на Донбас. Серед її живописних творів того часу - «Відновлення домни», «Звістка про нагороду», «Весна». В них художниця - передусім блискучий рису­вальник, пріоритет кольору з’явиться на її полотнах дещо пізніше. Окрім живопису Олена Яблонська (із 1944 року - член Спілки художників) з ентузіазмом береться за оформлення дитячих книжок. На проілюстрованій нею літературі для наймолодших («Читаночка», «Катруся», «Кую, кую чобіток», «Дед Мазай и зайцьі», «Малятам-соколятам», «Я малий собі гуцулик», «Барвиста книжка», «Загад­ки», «Хитрий лис фарбує ліс», «За лісом за пралісом золота діжа сходить», «Ластівка з Лужиці») виросло ціле покоління українців, серед них і власні діти художниці - Євген та Наталя. Утім, коло діяльності Олени Нилівни цим не обмежувалося. Водночас (1945- 1975 рр.) вона викладає в художній школі, згодом - у Художньому інституті, її студенти - скульптори та графіки. Як згадує дочка художниці Наталя, до викладання, як і до будь-чого іншого, Олена Нилівна ставилася з повною віддачею. На пари бігла з вогнем у очах, додому поверталася цілком виснажена. Засмучувалася, коли не виходило навчити студентів бачити форму так, як бачила її сама: не через зазубрені співвідношення та точно виміряні кути, а так, щоб вона оживала, щоб виривалась із площини назовні, була тактильною та самодостатньою. Не ви­знавала тут жодної штучності, добре розуміючи: для художника головне - тонка чутливість. Саме тонка чутливість керувала Оленою Нилівною-живописцем. Як згадує донька художниці, працювала вона із шаленою енергією, накладала фарбу шар за шаром, часто змінюючи вже нібито завершене, знаходилась у постійному пошуку - навіть у межах однієї картини. Свіже враження для неї було, як удар блискавки - раз, і ось вона уже біля полотна, заклопотана і екзальтована, сповнена того світлого, чим приманюють глядача її твори. Часто бувало, що за роботою забувала про залишений на увімкненій плиті обід, про інші побутові дрібниці. «Коли вже із вікна на вулицю йшов дим, ми знали: це запах творчості», - сміється Наталя Євгенівна. Твори Олени Яблонської 1960-х - 1980-х років - есенція барв і світла. Закутки лісу чи дачі, букети, вазони, струмки - все це горить і переливається, виплескуючи на глядача радість від буття тут і зараз - під цим сонцем і цим небом. її майже пуантилістська манера дозволяє світові на картинах мерехтіти та переливатися, прориватися назовні сміливо й вільно, зо­бражати сто разів бачене небанально та по-імпресіоністськи тонко. Передати мить такою, як її щойно відчуто: неповторною й незабутньою, діткнутою минулим та вагітною майбутнім. Певне, саме звідси потреба повертатись до вже написаного: нічого не стоїть на місці, то й барва мусить рухатися, нашаровуватися, розвиватися. І все це - у час посиленого контролю, постійної несвободи, потреби балансувати між компромісом та шансом на самовираження. Олена Яблонська та її чоловік Євген Волобуєв не писали великих та галасливих політичних полотен, не гналися за сумнівною славою «благонадійних художників». Однак не були і в андеґраунді. Пишучи інтимні, часом по- дитячому наївні картини природи, вони займали ту нішу, до якої владній десниці не було діла, а коли й було, то ненадовго. «Нещодавно один любитель живопису заходив у майстерню щось купити, - писав у своєму щоденнику Євген Волобуєв. - Я почав показувати квіти і все більш красиве, а він побачив етюд, на якому ранок, весняне сонечко, паркан і ворони. Жодної краси - лише настрій. І людям це потрібно, звичайно, не всім. Особливо не любить таких робіт начальство. Немає у них тематики». Тихий бунт - ось чим були ці картини: жодних гасел та маніфестів, все просто і по-людському, а водночас - дуже сміливо. Може, тому перебудова та незалежність не принесли у творчість художниці якихось осо­бливих змін. Все те ж радісне «привітання життя», та ж глибина сприйняття й ототожнення. Ті ж прості мотиви: альтанка, букет, лавочка... Те ж уміння зобразити квітку із точки зору хруща, а травинку з позиції травинки, що поруч. Побудована на колористичній гармонії, творчість Олени Яблонської іскрить молодістю і ясністю, дитячою жагою до пізнання. В її полотнах вічне зачудування тим, що дає життя всьому сущому, тому, що струмує жилками рослин, тому, що дозволяє рости й розвиватися. Вже в поважному віці художниця здійснила свою мрію: придбала дачу. Тут і тільки тут почувалася цілковитою господинею. «Постійно щось пересаджувала й плекала, виро­стила цілі джунглі», - розповідає її донька. То був її світ, тут усе говорило її мовою. Писа­ла тут же. Прагнула зануритись у кущ бузку чи стати навколішки перед напіврозквітлим тюльпаном: аби вловити їхнє дихання, написати їхні портрети. «Бувало, виходиш в сад, а там трава височенна. І лише мамина панамка маячить над усім цим ярінням: вона тут же, з мольбертом і фарбами», - пригадує Наталя Євгенівна.

Олена Нилівна писала до останніх днів свого життя. Роботи останніх років - майже прозорі. Один-єдиний шар фарби, що часто навіть не закриває грунту. Тонке гілля, про­зоре повітря, скло, пелюстки - все невагоме. Здається, що зображено запах, а не ви­гляд, що зловлено те головне, до чого дошукувалась багато років. Мазок-натяк, образ- привид, і все те ж тепло, та ж ясність, упереміж із мудрістю: квітки, землі, трави.


 

Ольга КУРОВЕЦЬ