ГОЛОВНА Про музей Колекція Виставки МУЗЕЙ TV МУЗЕЙ ДІТЯМ Вiдвiдувачам Новини Видання Нашi проекти Контакти
«Погляд у часі». Олег Єржиковський
Взгляд во времени.
«Взгляд во времени». Нина Котек
«Погляд у часі». Сергій Єржиковський
Саша Прахова - продолжатель традиций рода, который стал киевской легендой
Саша Прахова: «Femina. Lex fati».
Євген Гончаров, in memoriam
Живописна філософія.
Марта Базак: кросна долі.
Іван Красний
Марина Ольхова
Олександр Ольхов
Живописні верлібри Тетяни Красної.
«Під абажуром»
«Цвіт сакури»
«БІЛИЙ АЛЬБОМ». Скарби колекції з музейної збірки
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
Історія одного малюнку з колекції Музею. До 75 річниці «Бабиного Яру»
Владимир Канаш. ЭРНЕСТ КОТКОВ, КОТОРЫЙ НЕ ДАЕТ СЕБЕ ЗАСОХНУТЬ
Алла Ревенко. «Мій світ».
Алла Ревенко. В И Т О К И
Галина Скляренко. Мистецький Київ: від «відлиги» до «перебудови»
Галина Скляренко. «Київський живопис» 1960-1980-х: імена та спрямування
Людмила Лисенко .Київська скульптурна школа
Оксана Ламонова. Шляхи української графіки ІІ-ї половини ХХ століття
Олег Сидор-Гібелинда. Fin de siècle: Reloaded
Олег Сидор-Гібелинда. БУРЕЮ: «НОВА ХВИЛЯ»
«Привітання життя» Олени Яблонської
Живопис як драма: творчість Євгена Волобуєва
Смак літа
Оксана Головчук: "Що подарувати Києву? Те, що написане серцем… В Музеї сучасного мистецтва України триває виставка полотен Лариси та Івана Бровді"
Бровді Лариса. ОСЯЙНИЙ СВІТ МИСТКИНІ
Бровді Іван. ЗАКОХАНИЙ В ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО
Петрова Ольга «МАСТЕР В СВОЕМ ДОМЕ»
Петрова Ольга «РЫЦАРЬ ИСКУССТВА»
Закарпатська школа живопису. В. Манайло-Приходько
«Мистецька мапа України - Закарпаття - П’ята зупинка»
Закарпатська школа живопису. Т. Лупак.
АРТ-ВОЯЖ – виставка, що мандрує
Лена Агамян, Люба Рапопорт. Воспоминания
Марія Лашкевич та Олексій Желтоногов
Балованный Шерешевский
Олександр Тетерін: «Деталі»
Поиск новых форм (Арт Проект «FOUR ARTS»)
"ФРАГМЕНТАЦІЯ» Олег Сидор-Гібелинда .
Три статті про мистецтво Харківщини
“Ранок Перемоги”
Карло Звіринський
Львів-АРТекстиль
Новітній арт-текстиль України
ПЕТР ЛЕБЕДИНЕЦ Мастер художественных прозрений и откровений / Зоя Чегусова
Кольорові вальси художниці Христини з Відня / Д. Горбачов
Игра в беседе с Юлией Лазаревской / Статья в газете "День" Татьяны Эльфской
«Сільський гламур» — попередник глянцю та серіалів / Стаття Олеся Пупиніна в газеті "День"
Закодированные смыслы Анджея Руты / Статья Олеся Пупынина в газете "День"
Олег Сидор-Гібелинда. Сашин голос / Cпогади про Сашу Прахову
Прага - Киев, июнь 2011, выставка живописи - Михаил Щиголь / Статья Наталии Клещевниковой
В столице прошел культурный жлобизм / Статья в \"Хороших новостях\" Ирины Пролыгиной
Саша Прахова - последняя из великой династии / Статья Елены Настюк в "Киевском Телеграфе"
Саша Прахова – продовжувачка традицій роду, що став київською легендою / Стаття в журналі Fine Art Зої Чегусової
"АУТ-211" / Стаття в газеті "День" Ганни Слесаревої
До Києва прибув куратор міжнародного арт-проекту \"АУТ: нейрорізноманітність\" Коан Джефф Байза
Рефлексія над реалізмом. Про виставку Ірини Герасимової \"Нереальний реалізм\"/ Статтья в Art Ukraine Ігоря Тищенка
Спокій безмежності і трансценденція відчаю (Щодо виставки картин О. Павлова і В. Мамсикова)/ Art Ukraine - Стаття Олександра Найдена
Истории пьющих вождей / Статья в \"Экономических известиях\" Сергея Минакова
Ода померлим соснам/ Стаття в \"Экономических известиях\". Оксана Гришина
Намалюй радість / Стаття в "Экономических известиях". Оксана Гришина
Малювання заради життя. Ольга Петрів/ 5 канал
В Киеве открылась выставка молодого азербайджанского художника Расима Сейдимова «RasiMIR».
Дневник в картинах. Виктор Рыжих подтвердил европейскость украинского искусства
Музей сучасного образотворчого мистецтва в Києві відзначає п’ятиріччя
Грузинский «ArtVoyage»: украинское искусство на выезде
Украина и Грузия построили мост - художественный
Виробник щастя
Домашнее видео мирового значения
Авангардний американець У Київ завітав один із засновників незалежного американського кіно — Йонас Мекас
Украинское искусство последних пятидесяти лет представили в Грузии
Эдриан Броуди проведет мастер-класс в Музее современного искусства Украины
В Киеве на Подоле открылся Музей современного изобразительного искусства Украины

«Погляд у часі». Олег Єржиковський


  У сучасних музиці й образотворчому мистецтві,  здавалося б, традиція себе вичерпала. Художній процес став невловимим і непередбачуваним. Нинішнє мистецтво, й світ природи здебільшого існують самі по собі, практично не перетинаючись. Всі ми втомилися від “ноу-хау” в мистецтві, і тому шукаємо заспокоєння в роботах художників, які працюють як в традиційній, так і в неоромантичній манері письма: віднаходять свої стежки-доріжки, на яких, виявляється, можна сказати дуже виразно своє слово і бути почутим.
       До таких неординарних живописців слід віднести Олега Сергійовича Єржиковського. Його виховали не тільки батьки-художники (професор Київського Художнього інституту Сергій Миколайович Єржиковський і Ніна В’ячеславівна Котек), а й їхнє середовище. Йдеться про коло  справжніх інтелігентів, високоморальних і високоосвічених людей з дуже і розвинутим художнім смаком, які не вписувалися в радянську систему, хоч і змушені були в ній жити й творити. Родина мала свою власну шкалу цінностей, у ній і виріс Олег. Звідси – його вимогливість до себе як художника, глибока переконаність в обраному ним творчому шляху.
    Мистецтво О. Єржиковського інтимне й камерне, спрямоване на споглядання – це результат роздумів,  відчуттів і рефлексій. Творам майстра властива радість спілкування з природою та людиною, яку він проникливо передає у своїх портретах – “Хлопчик в червоній сорочці”, “Ганок”(обидві –1962), “Весна 43-го”(80-ті рр.), “Зелене світло”(1987), “Наташі Лисенко” (2001). Почерк художника можна впізнати,  і водночас він багатовимірний. Він часто знаходить ні на кого не схожу стилістику,  імпульсом завжди стають реальні враження. Більшість його робіт полонить тією дивною недомовленістю, якою тільки й можливо передати почуття. Неповторно гарні його дитячі (“Настуся”1971; “Поліна Снісаренко” 2008) та жіночі образи, особливо матері, Ніни В’ячеславівни Котек,  і дружини Марини, створені у 60–80х роках минулого століття. Завдяки істинному дару  художника, вдивляючись в написані за життя Марини її портрети (“Марина. Портрет дружини”,1966; “Марина в шапці”1965, “Портрет Марини”1968, “Марина на фоні моря”1970, “Портрет дружини”1981), ловиш себе на думці, що вона повертається  до нас, майже в образі іконної Мадонни, і ніби присутня в сьогоденні. В одному з “Автопортретів” (1973) себе майстер  наглухо замкнув від сторонніх поглядів. Його зображення у дзеркалі в полоні тільки йому самому відомих думок, так не схоже на того м’якого і соромливого Лесика, з яким ми звикли спілкуватися.
    У кожному з жанрів, в яких працює художник, віднаходиш амплітуду пошуків, тому його твори дуже різноманітні. Чи то  київський дворик, сповнений буденної метушні, чи то, навпаки, – пишнота вогненних осінніх схилів Карпат (“Осінь в Поляні” 2003), чи то – чарівний етюд скелі, яку омиває море (“Скеля”1970). У натюрмортах Олег Сергійович постійно ставить перед собою нові завдання: квіти, які полюбляє писати, не цураючись і найскромніших (“Квіти з Осокорків”1982; “Катині квіти”2006; “Авокадо і колеус”2007),  він віднаходить особливу принадність у невибагливості їхніх форм, у пастельному звучанні барв. Та інколи його приваблює мереживна витонченість звичайних колючок (“Кримські колючки”1993), контраст фантастичних форм природи і рукотворних виробів людини (“Мушлі і риби”1978). Художник здатен відтворити і морозяне повітря, і літню спеку (“Ранок в Карпатах”, “Полудень в Карпатах. Спека”, “Захід сонця в Карпатах”2002), тому що світло в його роботах виграє барвами.
   Я торкнулася лише загального враження від заповітних творів художника Олега Єржиковського,  свідомо обійшовши мовчанням його діяльність як монументаліста, автора діафільмів, ескізів ювелірних виробів тощо – всього того, що поглинуло багато часу і душевних сил. Та станковий живопис завжди був його притулком, який рятував у важкі часи і, навпаки, сповнював радістю буття у щасливі хвилини. Саме в ньому розкривається душа художника, людини, позбавленої всього показного, зосередженого на творчості і винятково порядного інтелігента, що й робить його картини такими щирими та сповідальними.
                                                                                                
 Лада МІЛЯЄВА,
мистецтвознавець,  проф. кафедри
теорії та історії мистецтва Національної
академії образотворчого мистецтва і архітектури

 
 
 ХУДОЖНІЙ ВСЕСВІТ ОЛЕГА ЄРЖИКОВСЬКОГО      
 
 
      Олег Єржиковський належить до тих обранців, котрих Господь обдарував не лише талантом художника, а й щасливим середовищем, у якому той талант формувався, зростав, мужнів. Його батьки – Ніна Кóтек та Сергій Єржиковський – відомі художники-живописці – мали чи не найбільший вплив на вироблення естетичних смаків та малярських пріоритетів свого сина. Викладачами Київської художньої школи та живописного факультету Київського художнього інституту, де він навчався були П. В. Жаров, В. С. Смирнов, В. М. Костецький, К. Д. Трохименко, І. Н. Штільман   Але, безперечно, сама багатюща  сфера  художнього мистецтва (неминучий предмет його професійних студій), через  силове поле якого прослалася доля Олега Єржиковського, – від античних витоків, духовних прозрінь Середньовіччя, естетичного вибуху Ренесансу, через стилістику Бароко (активно цікавився у  80-ті рр. ХХ ст.) й поліфонічну різностильовість ХІХ століття ( серед якої, зокрема і улюблені імпресіоністи), як, врешті,  й авангард  ХХ віку, – протягом  тривалих років формували й  огранювали його малярський хист. Серед тих художників, особливо улюблених і шанованих Олегом Єржиковським –   могутні й експресивні Дюрер,  Гойя та Пікассо, неповторні й завжди осібні Модельяні, Ренуар, Сезан, колористично світлі й естетично  віртуозні Сєров та Кончаловський,  – заглиблений у філософію буття Філонов. Звичайно, що цей ряд естетичних пристрастей і стимулів, певно, повноціло виявити дуже важко, а чи й можливо. Однак безперечно одне – Олег Єржиковський таки справді господар вибудуваного ним   світу, котрий складають картини улюблених майстрів і власні  полотна, друзі й родина, пам’ять про батьків і дружину, які відійшли. Також і про родинне коло, культурний вимір  якого включає й оповіді про дружні взаємини Йосипа Йосиповича Кóтека, скрипаля і композитора, одного із перших і найкращих вихованців Київського музичного училища і Московської консерваторії (клас скрипки професора Лауба), з відомим  композитором Петром Іллічем Чайковським.  Одним словом, Олег Єржиковський як і належить справжньому художнику,  живе і дихає мистецтвом і прагне  його творити  попри всі буттєві негаразди й труднощі.
 Свого часу Анна Ахматова якось аж ніби шокуючи зізналася, що її вірші  “ростуть” ледь не зі сміття, себто з речей і вражень, м’яко кажучи, зовні  вельми ординарних. Мені довелося спостерігати за як Олег Єржиковський  малював новорічну ялинку далеко по закінченні свят, коли маленьке деревце почало вже  потроху осипатися. Художник своєрідно відтворював її образ,  віддзеркалений  у віконній шибі. Як наслідок, на полотні з’явилося її м’яке, ледь розмите зображення, що буквально пливло над осяяним засніженим містом. Картина справляла враження символу  втіленої надії на тепло, мир і злагоду поміж людьми, що живуть у величезному місті,   окрилені  й прихищені сяєвом тендітних голочок цього беззахисного тотема новорічного свята.
Полотна Олега Єржиковського, що переважно зберігаються у його майстерні та вдома, а ще у численних  приватних колекціях та які, на жаль, не так часто можна побачити в музейних експозиціях, позірно досить легко піддаються жанровій  класифікації. Він – митець-романтик, який, керувався у виборі тем для картин та у виборі громадянської позиції логікою власного  серця. Характерні  в  цьому сенсі його відвідини Клубу творчої молоді в знакові для нашої культури шістдесяті роки ХХ століття, втім, як і  денні та нічні чергування в наметах  Помаранчевого майдану, де також малював.   У його доробку портрети як “великих і славних” (серія портретів українських оперних співаків), так і людей знайомих і близьких – дружини, внучки, доньки (портрети Марини, Насті,  Поліни,  Наталі – зворушливо-теплі й філігранно майстерні),  кола рідних і друзів (“Ігор Чамата”, “Фізик Юрій Мельник-Куцин”). Серед останніх особливо вирізняється портрет відомого художника  і реставратора Валентина Реунова. Портретний жанр, так би мовити, “від Олега Єржиківського” насамперед позначений напрочуд теплою емоційною палітрою, відчуттям особистої почуттєвої причетності до кожного свого героя, умінням передати складність його долі й глибину духовного світу. Як, власне, так само глибокі і справжні його пейзажі й натюрморти – ці інваріанти “портретних” фрагментів довкілля та окремих речей, плодів чи  квітів, що оточують людину в її щоденному побутуванні. Певно, не є дивиною, що художник у всьому бачить предмет мистецтва. Відомо, кожен митець наділяє об’єкти своїх зображень прикметами власної  душі. Тому практично завжди художні  полотна це ще й дуже  своєрідні автопортрети їх автора. На Олегових пейзажах багато м’якого, ніби розсіяного світла чи навіть сяйва, яке ефективно й ефектно конструюється через його улюблену авторську техніку. Саме це справляє враження рухомої  ба   й динамічної фактури. У такі стилістиці написаний, здається, “Закарпатський цикл”. Шляхетна колористика,  м’яка настроєвість  та філософічна споглядальність характерна для цих полотен: “Ранок в Карпатах”, “Полудень в Карпатах”, “Вечір в Карпатах”, “Забута дорога”, “Дощі в Карпатах”, “Осінь в Поляні”. Втім київські пейзажі Олега Єржиковського, створені ним у різночассі, так само  позначені магією мистецтва талановитого, глибокого  й справжнього (“Осінній день”, “Київ влітку”, “Військовий шпиталь”, “Зелене світло”). До речі, в роботі “Київ влітку” (1976) мистецтвознавці зауважили “новий принцип зображення міського пейзажу” (А. Макаров) і вирізнили її серед інших учасників виставки, присвяченої “Києву – столиці України”.
   Особливою  красою “ненадивляного світу” (В. Свідзінський), впійманої в швидкоплинному процесі її проминальності, заворожують натюрморти художника. Такий ледь не найінтимніший жанр живопису дозволяє не лише відтворювати, а й  помножувати прекрасне. У Олега Єржиковського натюрморти – це насамперед тріумфуюча, попри неминучу її короткотривалість, вітальність зображень  квітів (“Іриси”, “Айстри”, “Гладіолуси”, “Півонії”, “Бузок”), вишуканий екзотизм композицій  ( “Риба та мушлі”, “Авокадо і коліус”),  або ж, скажімо,  витончене диво, що може прорости, а головне – має шанси бути побаченим  на підвіконні власної кухні (“За вікном зима”).
         Полотна Олега Єржиковського треба споглядати, насолоджуватися  їхньою  справжністю, насичуватися притаманною їм світлою  енергією, радіти ними й тим самим ушляхетнювати власну душу та  знаходити в них утіху серед нашого дуже непростого сьогодення.
                                     
 Павлина ДУНАЙ,
музеолог, канд.
філологічних наук

 
 ЖАНРОВЕ РОЗМАЇТТЯ ОЛЕГА ЄРЖИКОВСЬКОГО
 
 
Картини Олега Єржиковського відомі не тільки серед інтелектуалів, але й серед людей, далеких від творчої праці. І це не дивно, бо його твори однаково близькі й зрозумілі кожному. Жанрове розмаїття: натюрморт, портрет, пейзаж дозволяють  глядачеві знайти для себе суголосне.
Вихований у родині художників Ніни Котéк і Сергія Єржиковського, він увібрав у себе творчу манеру письма батьків, відобразив характерні риси київської школи малярства, особливостями якої є глибоко реалістичне бачення, чіткість малюнка, стриманість і виваженість композиції. По-своєму сприймаючи життя у всіх його проявах, навіть у найяскравіших начерках буденності майстер осмислює все ретельно і тонко.
Як урбаністична людина О. Єржиковський сприймає місто очима постійного мешканця, захоплюючись його архітектурою, буденною красою: “Київський військовий шпиталь” (1970), “Червоний балкон” (1988), “Київське подвір’я” (1971). До речі, остання робота – це двір і будинок,  в якому довгий час мешкала родина Єржиківських на вулиці Пушкінській 10, кв. 19. Повсякденність життя відчутна в його “Ракетці” (1964), архітектурним сюжетом для полотна також послужив т. зв. між будинковий коридор подвір’я на Пушкінській. Ця робота стала знаковою після однієї з молодіжних виставок середини 60-х рр. минулого століття.
Художник тонко вміє опоетизувати, здавалося б, звичайні, прозаїчні речі “Новорічна ніч. Віддзеркалення. 2005” (2005). Типові будови з шатровими дахами на передньому плані та більш пізніший витвір домобудівельної архітектури – “коробки” на задньому. Але завдяки новорічному настрою, з’являється ялинка, яка світиться вогнями – і картина наповнюється чарами ночі, романтикою і музикальністю. Однак не все так просто як нам здається на перший погляд. На гілочках зеленого дерева не бачимо іграшкових прикрас, а натомість  різнобарвні кольори – свідчать про події “оранжевої революції”, та вказують на  символіку  політичних партій і блоків. В метафоричності картини прочитуються пережите нашою країною в минулоріччі, тобто в другій половині 2004-го року. Також в ній є запитальні інтонації, звернені до майбутнього рідної країни.  
Пленарні пейзажі О. Єржиковського, написані з любов’ю, вирізняються досконалістю і чистотою. Окремий цикл становлять закарпатські краєвиди: “Ранок в Карпатах”,  “Захід сонця в Карпатах”  (2002), “Осінь в Поляні” (2003), “Забутий шлях” (2004), та інші, вони манять повітрям і свіжістю.
Портрети майстра пластичні: гладка поверхня, відсутність хаотичного мазка: “Жінка з рудим волоссям” (1957), “Марина. Портрет дружини” (1966), “Автопортрет” (1973), “Клавдія Миколаївна і Олексій Матвійович Лисенки” (2003), “Поліна. Портрет онуки” (2005). Не зважаючи на те, що вони виконані в різній живописній манері та відображають еволюцію пошуків художника, проте їх єднає спільний колористичний простір, в якому не порушено пропорцій доброго смаку.
У традиційних рамках натюрморту О. Єржиковський поєднує матеріальність та вишуканість декоративності предметного світу: “Кримські колючки” (1993), “Півники”, “Катіни квіти” (2005). До серії Карпатських робіт належить і “Букет квітів” (2008). Палітра автора зберігає свіжість лісних галявин та їхню чарівність.  На передньому плані – розкішний букет. Зображені  в притаманній його  живописному письму і  композиційній манері, вони повертають нам теплий спогад про літо. Це – зосередження поля зору глядача на вазі з різнобарвними квітами – ромашками, конюшиною, гвоздикою трав’янкою і гвоздикою садовою, горецвітом, золототисячником, дзвіночками і нагідками тощо.  Фоном і метафорою виступає синій колір – колір неба, колір гір, величі яких нічим не поступається краса квітів. Адже, образно кажучи, вони  діти неба і діти гір. Темпераментність і гармонія живопису майстра проглядається у великому полотні “Бузок” (1998). Як на мене, то це один із найкращих натюрмортів художника, позначених своєрідністю його стилю.
Варто згадати малюнки О. Єржиківського, серед яких портрети українських і польських поетів Ярослава Івашкевича, Юзефа Чеховича, Олега Ольжича, Євгена Маланюка, Михайля Семенка та рідних – Наталі Лисенко,  Полінки Снісаренко. Приваблює і його графічний “Автопортрет”, виконаний в кубі стичній манері. Неймовірно симпатична робота “Собака Ізаура”.  
Спосіб побудови просторової та кольорової композиції в картинах О. Єржиковського є основою образного мислення художника. Спокійне чергування планів, поряд із колористикою картин, допомагають зрозуміти   ставлення  до світу, прослідкувати еволюції його творчості.
 
м. Луцьк.
 
 Зінаїда ПАХОЛОК,
канд. філологічних наук,
член НСЖУ                              

 
                              СПРАВЖНЄ МИСТЕЦТВО
 
Дивишся на живописні роботи Олега Сергійовича Єржиковського – і мимоволі проймаєшся їхнім настроєм – то меланхолійно-задумливим, то тривожним, ба навіть бентежним. Оповиті тугою останнього – перед зимовим згасанням – осіннього барвистого спалаху карпатські пейзажі. Запитливо зорять просто в очі зірвані й поставлені у вазу з водою квіти. Або войовничо наїжачені, а насправді такі беззахисні колючки рослини, яку й квіткою назвати важко. Вони, здається, не менш промовисті й живі, ніж обличчя тих, кого художник портретує, – Полінки, Наталі. Діалог прикрашеної, але сумовитої – бо новорічні свята давно проминули – ялинки у кімнаті з вогняними краплями ліхтарів і вікон  великого вечірнього міста за вікном.
Ці полотна, позбавлені будь-якої помпезності, вони беруть за серце своєю метафоричністю, підкуповують саме своїм настроєм та майстерним його втіленням, промовляючи стиха, але дуже виразно, так, що кожне їхнє “слово” можна розчути і, бодай мимоволі, відповісти на нього душею.
Я завжди із вдячністю дивлюся на ці витвори пензля  людини небайдужої, спостережливої, талановитої, наділеної розумною чутливістю та чуйним розумом. Їм затишно в охайній кімнаті і у виставковому залі. І з ними якось тепліше стає, ніби простягається невидима  ниточка довіри між художником і глядачем. Таке мистецтво підносить і надихає.
                                             
 
 Валерія БОГУСЛАВСЬКА,
 перекладачка, член НСПУ