ГОЛОВНА Про музей Колекція Виставки МУЗЕЙ TV МУЗЕЙ ДІТЯМ Вiдвiдувачам Новини Видання Нашi проекти Контакти


Олег Сидор-Гібелинда. Сашин голос / Cпогади про Сашу Прахову


      

 

Познайомив мене з нею Олексій Аполлонов, у травні 1991-го, у Седнєві. Просто привів до майстерні, там була круглолика жінка середнього віку – і так само просто сказав:

“А це Саша”.

Вона усміхнулась у відповідь: усмішкою середньовічної мадонни.

    

      Рідко з ким із митців буває так вільно та просто – митці люди амбітні, гонорові, але тут мені трапився саме виняток. Потім довелося впевнитися, що авторський егоцентризм є справою доволі умовною, властивою “певним колам” – до яких Саша не бажала долучатися. Але навіть там її поважали, хоч і зберігали певну дистанцію.

    

     Отже, просто Саша – ніколи Олександра, поготів Олександра Миколаївна (останнє взнав зі спілчанського довідника). До речі, в трьох із нашвидкуруч переглянутих її енциклопедій її імені немає, хоча інші представники роду Прахових згадані щедро. Тепер, сподіваюся, справа змінтися… і то як виходить: треба вмерти, аби тебе згадали?!

    

     Зичливість, спокійна та , наче сповита серпанком вечірнього світла, була її основною рисою. Не згадаю, аби на когось гнівалася – що не означає безпринципної поступливості. Так, один мій знайомий свідчить, що не до смаку припало їй означення власного мистецтва, ним тоді дане: “абстракціонізм”. Тут вона солідарна з багатьма митцями, які болісно сприймають притягення свого суперечливого доробку до вузького прокруствого ложа…

    

     Але поза цим – саме втілення толерації. “Ну, знаєш, масик” – отак могла звучати її незгода, до того ж промодельована голосом, який ніби вибачався з тобою за висловлену незгоду, що вносив у твою душу дискомфорт. “Масиками” були люди, котрим вона хоч якоюсь мірою симпатизувала – і таких було чимало. Потім у неї цю звичку перейняли деякі хороші приятельки – і “масиків” на білому світі побільшало.

    

     До питання про межі арт-жаргону. У Соловйова аналогом “масика” був “палич”, та на відміну од нього поширення його було жорстко лімітоване: “паличів” не могло бути багато. Цікаво, що обидва означення походять із царини кінематографа: “масик” – зі стрічки “Дівчина без адреси”, а “палич” – з “Осіннього марафону”; мабуть, двох кращих радянських комедій.

    

     За толерацією таїлася висока мудрість – що, на жаль, не врятувала її від смертельного інсульту. Але, наприклад, коли напровесні цього ж року у неї, через плутанину в посольстві, зірвалась майже споряджена подорож до Флоренції, яку зорганізувала моя колежанка Оксана Ременяка – на ній це зовні не відбилося ніяк. Ваш покірний слуга, вже за місяць зіткнувшись з аналогічними проблемами (що їх, до слова, скоро вдалося владнати), пінився та перекипав злістю понад міру. А Саша була незворушна, мов буддійский божок.

    

     Нині вона уявляється завжди у контражурі – якоїсь чергової амфілади кімнат, на черговій виставці – на повен голос вирує вернісаж, тусівка впивається винцем з одноразових келишків, гомонить, розмахує руками, але Саша, неодмінна розпорядниця церемоній, не дозволяє собі розслабитися, перебігає від одного гурту до іншого, усіх вітає, всім посміхається… Жодного разу – повноправна “хазяйка салону”, майже завжди – робоча бджілка, учасниця-і-кураторка.

    

      Це міг бути “L”Art” (старої формації, з вузьким, як у келії, коридором), а могла і майже панорамна галерея Університету (в червоному корпусі). Лаштунки мінялися, як у театрі – не мінялася сама Саша, в якої заклопотаність поєднувалася з невимушеністю, що спонукувало відвідувати, може, й не найкозирніші виставки, але за її участі. Чого там казати: є ж-бо такі події, після яких почуваєшся висотаним, наче втрапив до кубла голодних вампірів – до таких, наприклад, належать збірні виставки майстрів “Паркому” у “Соросі”, там навіть і вітатися першому ні з ким було не прийнято: кожен чекав відповідного кроку од візаві. Голова тріщала після таких виставок…

    

     У Саші було інакше. Ритуальний, та щирий поцілунок при зустрічі, сріблястий сміх, який лунав то в одному, то в іншому кутку експозиціної зали. Зміст реплік не запам”ятовувався, а от голос і тепер можу відновити у свідомості. Знаєте, тусівка все-таки вирізняється мінімумом понятійного спілкування, для глибшого розуміння автора треба йти до нього в майстерню – а тут він зазвичай ніяковіє…

    

     Ніколи б не запідозрив існування побутових проблем, які обсіли її за останні роки. Взнав про них вже по смерті мисткині, яка струсонула свідомість – і то не одних “людей мистецтва” (і тут ми розшаровані по кастах, кланах, мало не по “гуртках за інтересами”). Так, вражена була – майже місяць по тому – київська поетка Людмила Таран, мій знайомий-археолог тощо. Глянсовий журнал, який загалом живописом гребує, дав кілька шпальт про неї; почасти можу пояснити це і “фамільною магією” – мало йму віри у еволюцію суспільного смаку.

     (Віртуальна містика – до такої ставлюся зі скепсисом, та як вийшло, так вийшло, з пісні слова не викинеш. На старому диску, де зберігаю кілька десятків мистецтвознавчих текстів – саме текст “про Сашу” не розкрився і по сьогодні, спорядившись діагонально-загрозливою стрілкою, довелося його перекидати на інший диск. Ну, менш з тим…

    

      З трепетом розгортаю свій записник за 14 квітня – 2011-го воно припало на четвер - приватні нотатки, зрозуміло, випускаю:

                    

                    “17.00. Будинок худ-ка: Фіщенко.

                    18.00. Музей на Глибоч.: Прахова.

                    19.00. ФСРМ: Шерик

                    Тоді ж, “Триптих”: ???”

    

     Навпроти усіх виставок – останню: забув, хто виставлявся саме - окрім сашиної – прочерк: не встиг, забігався, на Глибочицькій було добре та затишно, хоч і трохи задушно. У той день відбувалося відкриття останньої виставки Саші Прахової, про що ніхто з присутніх знати, певно ж, не міг).

    

      Ще й за життя можна було казати про “сашине коло”: Аполлонов, Придувалова, Корнійчук,список неповний – коло людей, об”єднаних якоюсь “інтонацією терплячості”, доброю іронією, внутрішньою злагодою, але перегуки також прослідковуються навіть на рівні стилістичному, що ніде, однак, не переходить у пряме запозичення. Спільними є: декоративний хист, любов до яскравої, смачної плями – а, разом із тим, смак повсякдення, до якого автор повертається після найрадикальнішого, здавалося б – насправді, лише певного періоду пошуків, помірної данини безпредметності – експерименту.

     (Майже сто років тому – та ж сама “воля до гуртування” у її предка, про якого - вустами рецензента з київського часопису мовилося наступне: “в этой зале Богомазов, Денисов и Прахов составляют как бы группу художников, по своим задачам стремящимся к декоративным целям живописи”*. А поряд: “Крюгер-Прахова выставила очень удачный по живописи этюд «Белый жук на фоне синего моря». Этот этюд отличается колоритностью и бойко написан”.

    

     Серед версій передчасної сашиної смерті – й така: запрацювалася, готуючи чергову – групову – виставку, над міри викладаючи; брак необхідної релаксації, невіддільний від її трудоголізму – який, однак, вирізняв і її славетних предків. Ще одна значуща цитата, майже столітньої давності: “В Киеве открылась студия А.А.Мурашко. Студия устроена по образцу западноевропейских мастерских. Ближайшее участие принимают местные художники г-жа Анна Крюгер-Прахова и А.Б.Козлов. При студии будет три отделения: натурный, этюдно-головной и nature-mort-ный. В первом будет преподавать А.А.Мурашко, во втором А.Б.Козлов, в третьем А.Крюгер-Прахова. При студии будут устроены собеседования по вопросам искусства.”**

     

     І на все ж її вистачало!! – Навіщо це все вам повідомляю, адже і так це вам відомо? – А “причарування першоджерела”?).

    

     І у Саші – поряд з її геніальними каліграфіями, де вона пошлюблює експресію Заходу з потенційною абеткою Сходу – щиро вважаю їх вершиною прахівської творчості – майже дитячої довірливості натюрморти, червонощокі, як у авторки, яблука, випорснуті на полотно якимось вихором. Рама тут є умовністю, яка не здатна стримати “потоку життя”, який у творах останніх літ бурхає, вирує, стугонить в неї з неймовірною напругою. 

    

     Останній спалах перед заходом сонця – м'якого та круглястого, мов сашине лице.


*Бурданов Г. Выставка киевских художников// Искусство. – 1912. - № 11-12. – С. 413.

**Хроника// Искусство в Южной России. – 1913. - С. 249.


 

Спогади Олега Сидора-Гібелинди увійдуть до монографії про Сашу Прахову, яка наразі готується Музеєм сучасного мистецтва України разом із рідними та друзями Олександри - митцями, мистецтвознавцями і тими, хто її знав і любив....