ГОЛОВНА Про музей Колекція Виставки МУЗЕЙ TV МУЗЕЙ ДІТЯМ Вiдвiдувачам Новини Видання Нашi проекти Контакти
Саша Прахова - продолжатель традиций рода, который стал киевской легендой
Саша Прахова: «Femina. Lex fati».
Євген Гончаров, in memoriam
Живописна філософія.
Марта Базак: кросна долі.
Іван Красний
Марина Ольхова
Олександр Ольхов
Живописні верлібри Тетяни Красної.
«Під абажуром»
«Цвіт сакури»
«БІЛИЙ АЛЬБОМ». Скарби колекції з музейної збірки
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
Історія одного малюнку з колекції Музею. До 75 річниці «Бабиного Яру»
Владимир Канаш. ЭРНЕСТ КОТКОВ, КОТОРЫЙ НЕ ДАЕТ СЕБЕ ЗАСОХНУТЬ
Алла Ревенко. «Мій світ».
Алла Ревенко. В И Т О К И
Галина Скляренко. Мистецький Київ: від «відлиги» до «перебудови»
Галина Скляренко. «Київський живопис» 1960-1980-х: імена та спрямування
Людмила Лисенко .Київська скульптурна школа
Оксана Ламонова. Шляхи української графіки ІІ-ї половини ХХ століття
Олег Сидор-Гібелинда. Fin de siècle: Reloaded
Олег Сидор-Гібелинда. БУРЕЮ: «НОВА ХВИЛЯ»
«Привітання життя» Олени Яблонської
Живопис як драма: творчість Євгена Волобуєва
Смак літа
Оксана Головчук: "Що подарувати Києву? Те, що написане серцем… В Музеї сучасного мистецтва України триває виставка полотен Лариси та Івана Бровді"
Бровді Лариса. ОСЯЙНИЙ СВІТ МИСТКИНІ
Бровді Іван. ЗАКОХАНИЙ В ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО
Петрова Ольга «МАСТЕР В СВОЕМ ДОМЕ»
Петрова Ольга «РЫЦАРЬ ИСКУССТВА»
Закарпатська школа живопису. В. Манайло-Приходько
«Мистецька мапа України - Закарпаття - П’ята зупинка»
Закарпатська школа живопису. Т. Лупак.
АРТ-ВОЯЖ – виставка, що мандрує
Лена Агамян, Люба Рапопорт. Воспоминания
Марія Лашкевич та Олексій Желтоногов
Балованный Шерешевский
Олександр Тетерін: «Деталі»
Поиск новых форм (Арт Проект «FOUR ARTS»)
"ФРАГМЕНТАЦІЯ» Олег Сидор-Гібелинда .
Три статті про мистецтво Харківщини
“Ранок Перемоги”
Карло Звіринський
Львів-АРТекстиль
Новітній арт-текстиль України
ПЕТР ЛЕБЕДИНЕЦ Мастер художественных прозрений и откровений / Зоя Чегусова
Кольорові вальси художниці Христини з Відня / Д. Горбачов
Игра в беседе с Юлией Лазаревской / Статья в газете "День" Татьяны Эльфской
«Сільський гламур» — попередник глянцю та серіалів / Стаття Олеся Пупиніна в газеті "День"
Закодированные смыслы Анджея Руты / Статья Олеся Пупынина в газете "День"
Олег Сидор-Гібелинда. Сашин голос / Cпогади про Сашу Прахову
Прага - Киев, июнь 2011, выставка живописи - Михаил Щиголь / Статья Наталии Клещевниковой
В столице прошел культурный жлобизм / Статья в \"Хороших новостях\" Ирины Пролыгиной
Саша Прахова - последняя из великой династии / Статья Елены Настюк в "Киевском Телеграфе"
Саша Прахова – продовжувачка традицій роду, що став київською легендою / Стаття в журналі Fine Art Зої Чегусової
"АУТ-211" / Стаття в газеті "День" Ганни Слесаревої
До Києва прибув куратор міжнародного арт-проекту \"АУТ: нейрорізноманітність\" Коан Джефф Байза
Рефлексія над реалізмом. Про виставку Ірини Герасимової \"Нереальний реалізм\"/ Статтья в Art Ukraine Ігоря Тищенка
Спокій безмежності і трансценденція відчаю (Щодо виставки картин О. Павлова і В. Мамсикова)/ Art Ukraine - Стаття Олександра Найдена
Истории пьющих вождей / Статья в \"Экономических известиях\" Сергея Минакова
Ода померлим соснам/ Стаття в \"Экономических известиях\". Оксана Гришина
Намалюй радість / Стаття в "Экономических известиях". Оксана Гришина
Малювання заради життя. Ольга Петрів/ 5 канал
В Киеве открылась выставка молодого азербайджанского художника Расима Сейдимова «RasiMIR».
Дневник в картинах. Виктор Рыжих подтвердил европейскость украинского искусства
Музей сучасного образотворчого мистецтва в Києві відзначає п’ятиріччя
Грузинский «ArtVoyage»: украинское искусство на выезде
Украина и Грузия построили мост - художественный
Виробник щастя
Домашнее видео мирового значения
Авангардний американець У Київ завітав один із засновників незалежного американського кіно — Йонас Мекас
Украинское искусство последних пятидесяти лет представили в Грузии
Эдриан Броуди проведет мастер-класс в Музее современного искусства Украины
В Киеве на Подоле открылся Музей современного изобразительного искусства Украины

Олег Сидор-Гібелинда. Fin de siècle: Reloaded


Якщо хочете, прологУ моїй колекції сувенірних наперстків є один, можливо, найменш смаковитий, водночас – найбільш оригінальний. Він присвячений Міленіуму; на вершині маленького металевого циліндрика – стариган, в мантії, карбованій числом 1999, з косою та клепсидрою зависає над мініатюрною прірвою, за ним повзе немовля в підгузнику, на якому читаємо іншу дату: 2000 – нові пагони вичавлюють старезний, струхлявілий корінь.

     І хоча конфлікт мегацифр вже з самого початку є фіктивним, адже нова доба починається якраз із наступного року, 2001-го, та ідея, в ньому закладена дуже символічна. Принаймні для українського – тут: київського – мистецтва. Упродовж усіх 90-х, а раніше – й мови не було, воно існувало під жорстокою егідою стариганів. У всякому разі «тих, кому за 40 +». І хоча арена арту – не клуб для знайомств, поготів – не богадільня, але цього принципу свято дотримувалися… аж до початку «нульових». Не одразу після Міленіуму, але за три-чотири роки влада несподівано перейшла до рук учорашніх тінейджерів, студентів, дебютантів: неоголошена тиранія РЕПу… чи стало од того кому краще, окрім отаманів, от ще питання.

     Ми, однак, обмежимося лише п’ятьма роками «на зламі», у традиційно українському жанрі «сторінок із щоденника» прослідкувавши основні (чи відверто маргінальні, як кому здасться) події на арт-мапі вітчизняної столиці; наперед застерігаю про неминучу суб’єктивність цього списку, в який, наприклад, не увійшли представники академічного напрямку чи корифеї минулих сторіч (а з провінціалів згадано лише тих, що міцно адаптувалися у Києві) – а окремі сторінки просто пропали, чи їх залило чорнилом, або ж автор заплутався у власних карлюках, через що майже випало з поля зору два роки. Отже,

 

рік 1997: дехто не на жарт замислюється про кінець світу…

 І ознаки апокаліпису проступають у деяких акціях:

     30 січня, ЦСМ-Сороса. Майже зразкова постмодерна експозиція «Парниковий ефект» (куратор Олександр Соловйов), що відтворює, за словами того, «хто в дужках», «відчуття Прекрасного Монструозного Простору». Моторошну феєрію учасники показали у формах – «глухого кута… в кінці тунелю» (Олександр Харченко) або ж «лихої нескінченності» (Максим Мамсиков). Як годиться, блискотливо, химерно, з вибриком. Утім, подією року богема одноголосно визнає… лекцію Боніто Акіле Оліви.

     18 березня, виставковий зал СХУ. «Фото… синтез»: остання безумовно цілісна постмодерна виставка (вибачте, та знову – куратор Соловйов, а ще – Ігор Оксаметний та Євген Солонін), до якої органічно входять зразки старого, доброго київського гіперу (Сергій Гета, кавалок БеЖе, побіля замурованого нині «Шанхаю», де колись була добра кава), а також – автори начебто не надто постмодерні, але поважного подиву гідні (скажімо, Олександр Бабак зі своїми «Відбитками», Євген Матвеєв з «Латентним періодом», а також Микола Мандрич та Ігор Галан). Чудасія!

     10 травня, пагорб Поскотина, в районі БеЖе. Фестиваль рухомо-прострових обєктів «Вітер Ма» (куратор Андрій Блудов; перша едиція сталася 1996 р). Проходить у атмосфері дощового ажіотажу; до місця показу дістаються – чи, скоріше, доповзають – розквашеними стежками. Згодом його назовуть «фестивалем без бюрократії», «святом весняного вітру», покличуть тибетських лам і напівоголених манекенниць – вгадайте з двох разів, хто прийде… А «Вітер» скоро сіпнеться у бік Оболоні, впавши на один із озерних островів, куди дістатися можна буде хіба човново, а не пішкодралом.

     Кінець травня, Музей Тараса Шевченка. Виставка «Автентична туга» (куратор Олексій Титаренко). Цікава спроба сотворення, за автором, «українського Стоунхенджу» – згодом конкретизованого у якості «Анти-МакДональдсу», не була адекватно сприйнята творчою спільнотою. А попри це, для багатьох учасників «АТ» участь у проекті стала доленосною віхою – чи/і вдалим шансом долучення до стихії контемпорального (як для Петра Гончара, що виступив із серією полотен зі словами народних пісень).

     3 липня, галерея «Ірена». Виставка «Hommage a Larissa» Вадима-Костянтина Ігнатова – чи не перша у нас персоналка чудового шістдесятника, ілюстратора дитячих книжок, живописця-сюрреаліста, що не визнає жодних авторитетів, уникає промоцій та рекламацій, анексій та контрибуцій. Девізом до його творчості могла би слідкувати його графічна композиція «Слідкуйте за рукою»; утримаюся від уточнення змісту жесту, ним відтвореного…

     23 липня, «Ательє Карась». Перша посмертна виставка Олега Голосія – ну, нарешті. З каталогом – вступна стаття, звісно, написана знаною москвичівною. У другій залі крутять фільм «Історія кохання Миколая Бєрьозкіна» братів Алейникових, який, як виявилося, дивиться і матір автора, не стримавшись, плаче просто перед екраном, а ми відводимо очі. Вдалою є і на-на-наступна (6-го серпня) виставка у «Карася», драстичних і вигадливих світлин Олександра Друганова – живий, слава Богу, він виставляється не набагато частіше, а шкода.

     7 жовтня, галерея КМА. «Територія душі», засіяна зразками творчості божевільних. Серед зображень: головастий Федір Михайлович та літаючі русалки, а так – «усе нормально», не прочитавши назви, нізащо не здогадаєтеся, «чиє» та «звідки». Між іншим, у Полтаві на цю теми давно вже випустили окрему брошуру.

     А ще (точне датування, мов їжак, ховається у тумані):

-       Початок директорства у Центрі Сучасного Мистецтва Сороса Юрія Онуха, польсько-канадського перформера. «Онухівська епоха» триватиме до 2005-го, зазнавши відчутного удару в 2001-му. Онух багатьом чомусь не засмакує – хоч саме він загалу покаже і Куннеліса (власною персоною), і Уорхола (посмертно), і Кабакова & Кошута (приїде останній, розмахнеться на моєму аркушику розлогими текстовими викрутасами – на правах автографу, бережу, як коштовність).

-       Велетенське полотно Федора Тетянича «Історія України» розстелене на підлозі ЦБХ – утім, ще зовсім недавно легендарний автор, нео-Діоген нашої доби, міг залюбки розлягтися на підлозі сам, навіть якщо це було на презентації іншого автора, йому не зловорожого.

-       Микола Журавель вперше замислився над «бджолиною серією», що годуватиме його талант усе наступне десятиріччя, а якось і наштовхне на венеційський проект над Гранде-Каналом.

 

Рік 1998, щось прокидається, щось засинає…

Хоча – помилуйтеся:

     15 січня, Музей історії Києва. «Пейзаж, портрет» Анатоля Степаненка. Автора зазвичай про що не спитаєш – Бієнале, ленд-арт, відео – він там був, він у теє вступив, він того сьорбнув; сьогоднішня виставка довела, що митець і в реалізмі – годилося б додати: «фантастичному…» – зух, ще й який. «Київ умираючий» (квартали еклектичної, а, отже, напрочуд чарівної архітектури fin de siecle – того, справжнісінького) ним відтворений у всьому блиску хворобливо-цеглянистої агонії. Наступного місяця пан Анатоль зблисне світловою інстяляцією «Ісая» у «Домі Миколи».

     10 лютого, ЦСМ Сороса. «Діпінсайдер» Арсена Савадова/ Олександра Харченка: нахабнющі модельки на могилках, присмерки Європи та інші блюзнірські тілорухи. А скоро будуть і шахтарі, у власній могилі-шахті… ніхто не здогадується, наскільки це пророчо, «Донбас-Шоколад» – не плутати з «Країною Мрій» Віктора Марущенка.

     Квітень, виставковий зал НАОМА. Творчість студентів під хвацькою шапкою «Bananagold»; тарантинівська парадигма у дії – щоправда і, на жаль, без вагомого продовження, не рахуючи (нетривалого) дуету Цюпки/Голіброди. Що скажуть теперішньому глядачу імена Богдана Сиротинського, Ігоря Паламарчука, Ярослави Василенко, Тетяни Клєвцової? – Трояндовий дощ, замордоване дитя, корова у вікні, психоделічні ембріони та огнисто-літаючі пси; тотеми без табу-ба-бу.

     7 травня, виставковий зал СХУ в ЦБХ. Проект Олександра Бабака «Парсуна», присвячений зниклому селу Лейків на Полтавщині. Найвище досягнення українського мистецтва в царині автентики; хоч і у мінорі, та як же інакше. Предмети домашнього вжитку, зображення у формі пташиних крил чи уламків яєчних шкарлуп; прозорі, мов сльоза, фотографії літніх селян і селянок нечуваного ступеня гідності, якої так бракує їхнім нащадкам.

     16 травня, галерея «Лавра». Колективна експозиція під дещо претензійною назвою «Великі українські художниці». Утім, претензійність не видасться надмірною, якщо ми перелічимо хоча би деякі імена: Олександра Прахова, Ніна Денисова, Олена Придувалова, Людмила Бруєвич, Ірина Остроменська, Леся Довженко, Аня Крюкова… Якщо й не “великі”… то будуть коли-небудь – з них хто-небудь, та й не одна.

     22 травня, Український дім. Перше Бієнале нефігуративного мистецтва в рамках Міжнародного арт-фестивалю. Абстракція, що у нас її лінивий не ганив, а захоплювалася жменька адептів, нарешті отримала необхідну порцію визнання. Куратор (Олексій Титаренко) никає майстернями, смикає уцілілих нонконформістів (серед них, наприклад, киянин Віктор Хомков, котрий у 1972 р., подейкують, прожив рік серед сибірських шаманів!), «мучить» їх незручними питаннями; результат – близький до перфектного. На жаль, перша едиція цього Бієнале виявиться і останньою.

     12 листопада, «Ательє Карась». Живопис Олександра Животкова. (Алітерація першого та останнього слів у попередній фразі дуже значуща). Як завжди, на рівні власного таланту.

     13 листопада, «Ірена». Живопис Сашка Добродія. Мрії, мої мрії. Єдиний із міфиків (термін Титора; гурт виник 1994 р., майже одразу й розпався) продовжує мріяти всупереч усьому. Пише диваків та блазнів, віртуальне середньовіччя нашого зляканого дитинства.

 Зауважте, занотуйте, у памяті закарбуйте:

-       Малярську серію Віктора Сидоренка «Anima» (показ у галереї «Персона») – еротична, провокативна, декоративна воднораз, вона стоїть осторонь подальших пошуків митця, саме тому її хотілося згадати не всує. Утім, сам принцип «перекодування дії» буде застосовано в «Жорнах часу» – схоже до того, як у серії картин копуляції було віртуозно перетворено на низку акробатичних етюдів, так і у проекті 2003 р. ортопедичні вправи перекинуться тортурами – не так тіла, як душі.

-       Вихід у світ масивного каталогу «Мистецтво ХХ столітя», видання Асоціації арт-галерей України (директор Віктор Хаматов), який резюмує – або ж анонсує, до 2000 р. включно – 12 виставкових проектів з понад 500 авторами, від «Сторінки української сецесії...» до «Переднього краю», дуже різних за тематикою та якісно мало співставних між собою, тому – й вкрай цікавих. Дозвольте, однак, вказати на – як на мене, найвдаліший – проект «Спецфонду» (куратор Світлана Рябічева), який витягнув на світ Божий крамольні картини 1930-х, що не зі своєї волі скисали в музейних каптурках. А більш за все гомонітимуть з приводу «Ноєвого ковчегу» (куратор Ольга Петрова) в залах НХМУ.

-       Релігійний струмінь у скульпторній творчості Олександра Сухоліта («Покладення у домовину») – зрештою, не такий вже й випадковий для глибоко віруючого митця, котрий пережив досвід аскетичного усамітнення та езотеричних практик, а напередодні знищив частину власних робіт та відмовився від сороміцького жанру «ню» (не переймайтеся, в ХХІ ст. він до нього повернеться – у іншому контексті).

-       Другий та останній (перший – 1997-го; тут і там – редактор Олександр Соловйов) номер журналу-альманаху «Парта», прискіпливого архіву актуального образотворчого мистецтва України – і, передусім, Києва… як же нам спекатися нашого невитравного києвоцентризму?! – A propos, примірники «П» і не питайте у місцевих бібліотеках, ніц нєма. І не буде.

-       Інсталяцію Віти Денбновецької «Образ ворога» (разом із Д. Мюллером), де «нова технологія» напружено співіснує із традиційним малярським полотном, як «наша» – з «німцем», вже не ворогом, а чуйним колегою. Природньо, шлях їй був «туди».

-       Серія світлин Юлії Лазаревської «Меандр», одинадцять творів із життя дівчат-близнючок, що їх київський письменник Веле Штилвелд узагальнив епітетом «подвійної ностальгії». Чи не за це мисткиню у 2000-му коронують «художником року»?

 

Рік 1999, в очікуванні «чогось такого»; аж диханіє спирає…

А поки що маємо – пробігаючи квапливим оком наші нотатки:

 

     30 березня, галерея «Грифон». «Андалузький янгол» Олексія Малих – янгол, мов гроно, прибите до небосхилу. «Я і сам би там літав», каже автор, який до Іспанії відчуває особливий сантимент, розповідає про неї із особливим блиском в очах. Заздрю!

2 квітня, галерея «Кольори». Графіка Леоніда Колодницького. Просто глечик, яблуко, гроно винограду, птах, та й годі. І цього досить, аби окреслити своє коло бачення світу (не випадково ж «майстер піктограм» не перший рік працює у майстерні, що колись належала Вудону Баклицькому). А, от ще й Даная, власною персоною!

     14 квітня, галерея «36». Малярська виставка Ігоря Прокофєва, іроніка та колориста, ретроспективника та пасеїста. Який буревій заніс його в наші малопривітні палестини?

     28 квітня, галерея «Андріївський узвіз, 21». Персональна експозиція Кіма Левича, зі «старої гвардії» малярства. Про нього можна впевнено сказати: має власний стиль… Плямистим вихорам не зраджує, нас в них повірити змушує.

     3 червня, виставковий зал СХУ в ЦБХ. «Екранізація» (куратори Наталя Манжалій, Надія Пригодич) вразила молодіжними штудераціями – особливо у особі кількох нечисленних «девяностиків» (Іван Цюпка, Наталя Голіброда – як вже мовилося, розпад дуету поставить хрест на перспективах «нової хвилі» 90-х), ситуативним поверненням до рідних пенат Олега Кулика з його «Зоофренією» – скоро його повністю поглине Московія, а поки... він ще не забув Русанівку, де зростав. І у розквіті – Василь Цаголов та Юрій Соломко (відповідно – «Мачо» та «Венера і Купідон»; пограбування та венерування); загалом тут виставилося вісімнадцять анічогеньких авторів, добрячих та поганих.

     5 серпня, ЦСМ Сороса. «Міраж» (куратор Наталя Філоненко), ще один гала-концерт постмодерних химерностей, в якому відчутно переважають голоси харківян («зал Браткова»!) та одеситів. Кияни, однак, беруть не числом, та вмінням: «Стіна плачу» Дмитра Кавсана, «Стереоживопис» Олександра Гнилицького, «Брати Кличко» Максима Мамсикова, «Кама-сутра» Андрія Москвичова; та є в цьому певна вичерпаність висловлення, втома від себе самого, повтор. Каюся, та не може змусити себе назвати тут імя небезталанного автора (годинникових інсталяцій, скажемо так), котрий нині зрадив усіх нас та окопався у Криму; хай йому (їй!) Бог суддя, та я – не Бог, тож суджу і сам.

До того ж:

-       Помінявся малярський стиль Івана Марчука. Митець полишає макабричний «пльонтанізм», та й переходить на стадію витончено-капілярної, бадьоренької абстракції – зразком якої є «Пісня солов’їна», написана вже у 2000-му.

-       Один із найцікавіших скульпторів нового покоління Роман Кухар – три роки потому загине в ДТП, намагаючись зупинити автівку посеред січневої дороги – але повернемося до життя (яке вартує більше загибелі) автора, котрий в унісон своєму «Жабодаву», розродився серією химерних равликів із людськими головами, трохи згодом – «Мідним змієм». Зоопарк надій наших?

-       З’явилася серія Матвія Вайсберга «Сім днів» (показ - у галереї «36»), в якій остаточно формується персональна міфологія цього автора – як, власне, і теогонія, естетика, теологія, навіть – геологія. Пронизлиивй, мов лезо ножа, ультрамарин, сонце-маятник, промениста підмісячність, король, що миє ноги в тазику, немов готується видати для підданців черговий універсал… Деякі полотна зіжмакані, як старезний манускрипт…

-       Стався третій, після 1988 і поч. 90-х рр., перелам у творчості Анатолія Криволапа. Художник купив дачу у с. Засупонівка, після чого, за власними словами, «переїхав у пейзаж» – або ж повернувся до нього після майже десятиріччя абстракції, яка збагатила його досвідом дзвінкого кольору. Комерційний успіх не забарився, але давайте і картини не випускати з поля зору.

-       Вибухнула фотосерія Олександра Ляпіна «Welcome to Kyiv» (показ – у Арт-центрі на вул. Костельній): жорстка, як наждак, оповідь про малопривітне насправді місто, а не веселенький каштановий сад над Дніпром-рікою – де вулицями чигають монстри, а кошмари підворіть присоромлюють всяких різних крейвенів.

-       Розпочалася серія монотипій Олексія Аполлонова «Полювання» – витончена за всієї архаїчної генеалогії висхідного мотиву. Автор переживає світ як клубок незлих пристрастей, у якому завжди знаходиться місце для dolce far nientе, солодкого неробства – що жодним чином не стосується його самого, нині – одного з найбільш роботящих – і пантеїстичних (читайте: світлих) митців України.

-       Відбулася виставка «Текстуалії» Андрія Блудова – синтетика та гедоніста, який – тут (але й згодом): побажав скоригувати власний міфосвіт у буквенно-логічному вимірі; вдалося… а потім таке почалося…

-       Вистрелив, хоч і нікого не вбив, проект Анатолія Федірка «Тайна вечеря-2000», створений у очікуванні президентських виборів. Востаннє автор на повну силу користає політепатаж, який зробив йому імя за попередньої доби (згадаємо «вибори президентів» – нашого, російського: почергово). А згодом його колективні ініціативи ротуються до рідних Чернівців та «хорошого закордоння», до Києва ж надалі наїжджатиме він знічев’я, у гості, з печаттю мудрої втоми на чолі.

-       Заснував провідне видавництво артівської літератури – «ВХ[студіо]» - художник Віктор Хоменко, якому невздовзі судилося стати ще й редактором часопису «Українське мистецтво», серед інших його звершень варто згадати його проект «Книги поглядів» 1998 р. (серед учасників, крім нього самого: Тамара і Олександр Бабаки, Петро Бевза, Олексій Литвиненко, Петро Лебединець) – «прообраз України як певного історичного абсолюту, що не має ані нижньої, ані верхньої межі», «прояв Нового мистецького розуміння України в контексті сучасної Європи». Звучить, мов для сьогоднішнього дня. Законспектуйте, будь ласка, до свого нотатника.

Рік 2000, Міленіум, вкупі із кінцем світу. Ну і що з того!?

Розплющте очі:

     14 травня, виставковий зал СХУ. Початок довготривалої серії «Нові стрямування» (куратор Віктор Сидоренко). Дебютна версія загалом продовжила reloaded «жорсткого трансавангарду» доби «Барбарос», тобто 1995 р. Що зразу кидатиметься в очі, так це саркастична кінетика Сашка Гнилицького («Покажи своє»: хлопча та дівча охоче показують своє хазяйство одне одному; старенька бомжиха на колінах, котрій вже нічого показувати – крім себе), а також відео-арт («Теленовини» Василя Цаголова, «Future» Івана Цюпки, «Сієста» Маргарити Зінець/ Олександра Верещака; загалом понад десятка творів), та й живопис не пасе тут задніх (Ілля Ісупов, Влада Ралко). Наступної версії «НС» глядач дочекається 2002 р., і там спостерігатиметься невблаганне розшарування на власне постмодерн («Гараж. Трансмісія») і рустикальну автентику («Енергії землі»), а остання в часі едиція відбудеться цього року – вже в залі ІПСМ. Кожному своє, а курці – просо.

     18 травня, Національний художній музей. Гуртова виставка «Інтервали» (куратор Валентин Раєвський), нечувано агресивна, виклична, контроверсійна; відчайдушна та не у всьому безпідставна спроба перекинути мотузяний місток між авангардом 20-х, андеграундом 60-х та київським постмодерном «зламу століть». Серед експонатів – неоковирна і кароподібна інсталяція Раєвського «Блятоптер» та вражаючі знімки людей із обпеченими лицями роботи Юрія Соломка, а також – святкові листівки радянської доби, світлини Сергія Параджанова, Валентина Сильвестрова, святі офорти львів’янина Юрія Аксініна – здається, вперше у Києві.

     30 червня, галерея «Тадзіо». Чергова виставка Владислава Шерешевського, «українського Магрітта» (характерне зіткнення дотепного слова із візуальним образом, прописаного з лінивим малярським шиком fin de sieclю; сам перелік назв його картин конкурує із дотепами «Золотого теляти»). Чому саме ця? Не знаю; могла би бути і якась інша – жирніша, розлогіша, супроводжена цупким каталогом – із моєю статтею, до речі.

     4 жовтня. Початок фестивалю медія-мистецтв KIMAF (куратори Наталя Манжалій, Катерина Стукалова), названий критиками «новими іграми для дорослих». Проіснує ще три роки (видозміниться у МедіаАртЛабораторію), щоразу міняючи місце дислокації, від державної інституції до приватної галереї, а насамкінець щедро розтечеться усім містом, обростаючи, як мохом, клубними вечірками, воркшопами, лекціями та симпозіумами, легендами та теревенями.

     18 жовтня, гора Щекавиця, Поділ. – Акція «Зупинка» арт-гурту «FGE» («Fiction Gallery Expedition», тут – у скороченому складі Ігоря Коновалова та Володимира Заїченка) – перша після 4-х років творчої паузи, сам же гурт виник 1993 р. «Художники з Олегівської» спорудили стіну з білої цегли, прикрасивши її ініціалами свого гурту. Аборигени зустріли стіну вороже, розібравши її буквально «до останньої цеглини».

Хотілося б не забути і:

 

-       Яскраве візуальне оформлення – з використанням кітчевих килимків (убравшись у які, на сцені радісно беркицяються персонажі – див. далі, саме звідки вони взялися), куплених на Сінному базарі, вистави за п’єсою Олександра Островського «Вовки та вівці» – у Театрі на Липках (автори – Катерина Корнійчук, Олексій Вакарчук).

-       Присудження міжнародного статусу фестивалю відео-арту та короткометражного фільму «Dreamcatcher» (куратори Надія Пригодич, Ольга Жук), який часто-густо облаштовується просто неба, отримуючи вагомий bon-вус у вигляді виставки (на кшталт «Алергії»). До речі, за словами однієї із організаторок, фестиваль було навіяно читанням книги Вайля/ Геніса, де йшлося про ритуали племен американських індіян.

-       Картину Віктора Покиданця «Можливо, Непал». Зрештою, міг би згадати будь-яку іншу картину – покиданцеву, ясна річ, і не схибив би. Бо автор однаково добре пише пінгвінів у Тибеті та просту, задрипану пострадянську шапку… Шкода, що він перебрався до Миколаєва – звідки, власне, переїхав до столиці у 90-ті.

-       Виставку «Перехід. Живопис» Петра Бевзи (НХМУ) – невтомного культуртрегера, митця, поета, поета в душі, поета на полотні, лідера гурту трьох однодумців (коло їх ситуативно розширюватиметься, та не надто), які упродовж 1990-х здійснили ще одне reloaded надто вже зручної, а багато в чому – компілятивної моделі українського нефігуративу, реформувавши її моментами матеріальної впізнаванності через систему хайдеггерівських (брррр) знаків. Не дивно, що на презентаціях його виставок можна було і зустріти, і почути знаних українських філософів – приміром, Сергія Кримського. Ба, та наш художник і до «мистецтва довкілля» долучився, і не раз, і не двічі. «Відродження оптимізму», мав рацію, узагальнивши його творчість, Андреас Майєр. Це песимістом бути легко, а навпаки…

Рік 2001, рік по кінцю світу; квіточки та ягідки.

     Головна подія року: перша національна участь України у 49-й Венеційській бієнале. Цього разу «київська команда» ніяк не символічно, а дуже дієво усуне від участі львів’ян (Фонд Мазоха), проект яких заздалегідь підготував ЦСМ Сороса. Піррова перемога, до якої докладе руку спілчанська бюрократія, стане для самих київських постмодерністів «лебединою піснею». Частина їх зазнає після цього комерційного успіху, але як митці – експлуатуватиме минулі арт-поклади. «Мазохісти», натомість, насупляться та й влізуть до сумнівних політичних забав… До речі, на Бієнале, незалежно від офіційного циклу, частково покаже чорнобильську серію (десять артефактів – із 200) Віктор Марущенко. А від бієнальських перегонів лихоманитиме Україну та Київ як мінімум півтора десятиріччя… І навряд чи знайдеться дохтур на тую хоробу. Сам хожу, як причумлений, раз на два роки.

Ну, і далі:

     23 лютого, галерея «РА». Персональна виставка Кирила Проценка – чи не найбільш замовчуваного митця колишньої «Паризької Комуни», в будь-якому разі я віддаю йому перевагу перед Чічканом (будь-яким), про якого, як на мене, теревенять аж надмірно – і з яким, однак, Кирило часом щось вичворює, але сам вирізняється неортодоксальним і невитравним, як знак випалювального стрижня на фанерній дошці, естетизмом – присутнім і в серії «Cubapоr favor», на показ якої запрошення надсилалися у вигляді (імітаційної) банкноти вартістю у п”ять песо.

     6 березня, «Дім Миколи». «Райські кущі» Неллі Ісупової, представника родини, щедрої талантами (і це Києву притаманно – тут природа ніколи «не відпочиває на…»). Та картину в нас написати може кожен, чи майже кожен – а спробуйте створити 11 – одинадцять! – різновидів керамічних пантофельок. Або ж птаха-чайника, якого не хотілося би відпускати в небо… ото ж бо й воно! До речі, авторка полюбляє підгодовувати ворон та граків біля вікон своєї майстерні – правда, це нічого не пояснює глядачеві.

     Жовтень, помешкання галереї «Совіарт» на вул. Костельній. Початок зловісного десанту московської Галереї Марата Гельмана, що протриває заледве не зо три роки, евакуювавшись додомки з приводу хуліганського нападу, насправді – під дамокловим мечем звинувачення участі в брудних політтехнологіях. Хай там як, але за цей час «ГМГ» розгорнула мозаїку першокласних експозицій – переважно зі скарбнички «північного сусіди». Як не дивно, переважало тут малярство, а з авторів українських – «соросята» чи їхні сателіти.

     7 листопада (за точне датування не певен), галерея «L Art». «Ретроспектива» Володимира Будникова доводить дві важливі речі: по-перше, що в надрах і найшаленішого абстракціоніста дрімає автор, колись залюблений у «Біле місто», причарований шелестом «Водограю», приспаний «Фантастичною ніччю», словом, суцільна Мала Юра, підбренькнута на Дзинтарі, та присмачена Бен-Гур-Зуфом. По-друге… вибачте, забув. Наступного разу пригадаю.

     16 листопада, галерея «Ірена». Виставка Івана Семесюка, згодом – верховоди епатажного напрямку ЖЛОБ-АРТ. Скульптор за фахом, він ткатиме концептуальні килимки, писатиме обурливі (для жлобів – здається, погрожуватимуть: «це ти про нас таке г…о кажеш?») картини і не менш обурливі (для них-таки) книги, отже, стане гідним лідером молодого покоління, але все це – за межами нашої оповіді. Зернята на клапоть ріллі впадуть, однак, тоді.

     14 грудня. Постановою Кабінету Міністрів України створено Інститут Проблем Сучасного мистецтва (директор Віктор Сидоренко), який невздовзі перетвориться на плідну та розгалужену лабораторію думки і дії, згуртувавши основний многознавчий потенціал столиці (не кажучи про мозаїку чудових виставок на вулиці Коновальця, раніше – Щорса). Про це треба казати/ писати окремо та без поспіху.

     15 грудня, ЦСМ Сороса. Виставка «Бренд «Українське»» (куратор Юрій Онух), яка чи не вперше вдається до використання маркетингових теорій у руслі арту. Тож тільки тут міг вигулькнути новознайдений портрет Кобзаря-Шевченка пензля Давида Бурлюка (хоч про рівень його вірогідності й досі сперечаються до піни на губах). І тільки в такому місці могла відбутися епізодична співпраця Ігоря Гайдая та Тіберія Сільваші, модного фешн-фотографа та культового андеграундного живописця: зашмарування фототіла нагої кралі; хто за яку частину відповідав, здогадатися нескладно.

 

     Між іншим – замість епілогу:

-       Припинив славне існування найбільш інтелектуальний арт-журнал столиці «Terra Incognita» (редактор Гліб Вишеславський). За сім років свого існування «ТІ» вийшов у світ девятьмя номерами, помінявши вальяжну горизонтальність на тривожний вертикалізм, а кількатисячний наклад на дві сотні примірників, випущених на принтері. Задуманий як форум вільних опіній, журнал, непідкупний маргінал, утім, не намагався монополізувати художню ситуацію, натомість спрямував погляд на українську провінцію – і навіть на дале-ееке, як вуха, зарубіжжя. Наступні покоління читачів (бо теперішнє – збараніло на віртуалі) віддадуть йому належне, порівнявши «ТІ» якщо не з «Блокнотами», то принаймні з «ХеЖе». Натомість Киів у новій декаді чекатиме бурхлива злива мистецьких часописів, більшість яких не доклигає до моменту написання цих рядків (на жаль, серед них і «Fine Art», до якого пристане значна частина авторів «ТІ»); сумно, але таке воно, життя. - Журнал витісняється сайтом, що геть огидно, і книгою, що вже більше пестить душу… такою книгою, наприклад, що зараз у вас в руках. Гарна палітурка, автори теж нівроку. У себе вдома поставлю на чільне місце в книжковій шафі. Годиться для закінчення (fin detexte)? Мізки, хоч трохи – перезавантажило, га? – Ф-фу-у, ну, нарешті…

 

Олег Сидор-Гібелинда, мистецтвознавець