ГОЛОВНА Про музей Колекція Виставки МУЗЕЙ TV МУЗЕЙ ДІТЯМ Вiдвiдувачам Новини Видання Нашi проекти Контакти
Саша Прахова - продолжатель традиций рода, который стал киевской легендой
Саша Прахова: «Femina. Lex fati».
Євген Гончаров, in memoriam
Живописна філософія.
Марта Базак: кросна долі.
Іван Красний
Марина Ольхова
Олександр Ольхов
Живописні верлібри Тетяни Красної.
«Під абажуром»
«Цвіт сакури»
«БІЛИЙ АЛЬБОМ». Скарби колекції з музейної збірки
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
Історія одного малюнку з колекції Музею. До 75 річниці «Бабиного Яру»
Владимир Канаш. ЭРНЕСТ КОТКОВ, КОТОРЫЙ НЕ ДАЕТ СЕБЕ ЗАСОХНУТЬ
Алла Ревенко. «Мій світ».
Алла Ревенко. В И Т О К И
Галина Скляренко. Мистецький Київ: від «відлиги» до «перебудови»
Галина Скляренко. «Київський живопис» 1960-1980-х: імена та спрямування
Людмила Лисенко .Київська скульптурна школа
Оксана Ламонова. Шляхи української графіки ІІ-ї половини ХХ століття
Олег Сидор-Гібелинда. Fin de siècle: Reloaded
Олег Сидор-Гібелинда. БУРЕЮ: «НОВА ХВИЛЯ»
«Привітання життя» Олени Яблонської
Живопис як драма: творчість Євгена Волобуєва
Смак літа
Оксана Головчук: "Що подарувати Києву? Те, що написане серцем… В Музеї сучасного мистецтва України триває виставка полотен Лариси та Івана Бровді"
Бровді Лариса. ОСЯЙНИЙ СВІТ МИСТКИНІ
Бровді Іван. ЗАКОХАНИЙ В ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО
Петрова Ольга «МАСТЕР В СВОЕМ ДОМЕ»
Петрова Ольга «РЫЦАРЬ ИСКУССТВА»
Закарпатська школа живопису. В. Манайло-Приходько
«Мистецька мапа України - Закарпаття - П’ята зупинка»
Закарпатська школа живопису. Т. Лупак.
АРТ-ВОЯЖ – виставка, що мандрує
Лена Агамян, Люба Рапопорт. Воспоминания
Марія Лашкевич та Олексій Желтоногов
Балованный Шерешевский
Олександр Тетерін: «Деталі»
Поиск новых форм (Арт Проект «FOUR ARTS»)
"ФРАГМЕНТАЦІЯ» Олег Сидор-Гібелинда .
Три статті про мистецтво Харківщини
“Ранок Перемоги”
Карло Звіринський
Львів-АРТекстиль
Новітній арт-текстиль України
ПЕТР ЛЕБЕДИНЕЦ Мастер художественных прозрений и откровений / Зоя Чегусова
Кольорові вальси художниці Христини з Відня / Д. Горбачов
Игра в беседе с Юлией Лазаревской / Статья в газете "День" Татьяны Эльфской
«Сільський гламур» — попередник глянцю та серіалів / Стаття Олеся Пупиніна в газеті "День"
Закодированные смыслы Анджея Руты / Статья Олеся Пупынина в газете "День"
Олег Сидор-Гібелинда. Сашин голос / Cпогади про Сашу Прахову
Прага - Киев, июнь 2011, выставка живописи - Михаил Щиголь / Статья Наталии Клещевниковой
В столице прошел культурный жлобизм / Статья в \"Хороших новостях\" Ирины Пролыгиной
Саша Прахова - последняя из великой династии / Статья Елены Настюк в "Киевском Телеграфе"
Саша Прахова – продовжувачка традицій роду, що став київською легендою / Стаття в журналі Fine Art Зої Чегусової
"АУТ-211" / Стаття в газеті "День" Ганни Слесаревої
До Києва прибув куратор міжнародного арт-проекту \"АУТ: нейрорізноманітність\" Коан Джефф Байза
Рефлексія над реалізмом. Про виставку Ірини Герасимової \"Нереальний реалізм\"/ Статтья в Art Ukraine Ігоря Тищенка
Спокій безмежності і трансценденція відчаю (Щодо виставки картин О. Павлова і В. Мамсикова)/ Art Ukraine - Стаття Олександра Найдена
Истории пьющих вождей / Статья в \"Экономических известиях\" Сергея Минакова
Ода померлим соснам/ Стаття в \"Экономических известиях\". Оксана Гришина
Намалюй радість / Стаття в "Экономических известиях". Оксана Гришина
Малювання заради життя. Ольга Петрів/ 5 канал
В Киеве открылась выставка молодого азербайджанского художника Расима Сейдимова «RasiMIR».
Дневник в картинах. Виктор Рыжих подтвердил европейскость украинского искусства
Музей сучасного образотворчого мистецтва в Києві відзначає п’ятиріччя
Грузинский «ArtVoyage»: украинское искусство на выезде
Украина и Грузия построили мост - художественный
Виробник щастя
Домашнее видео мирового значения
Авангардний американець У Київ завітав один із засновників незалежного американського кіно — Йонас Мекас
Украинское искусство последних пятидесяти лет представили в Грузии
Эдриан Броуди проведет мастер-класс в Музее современного искусства Украины
В Киеве на Подоле открылся Музей современного изобразительного искусства Украины

Людмила Лисенко .Київська скульптурна школа


     На художній мапі України київська скульптурна  школа, безумовно, є найдосвідченішою і найстарішою академічною традицією, яка от уже майже ціле століття, починаючи з дня заснування Київської художньої академії у 1917 році, була тісно пов’язана зі своїм набагато старшим наставником – Петербурзькою академією мистецтв. У різні періоди існування протягом ХХ – ХХІ століть це давало їй як певні переваги, так і ставало своєрідною перепоною на шляху пошуку нових пластичних ідей, матеріалів, технологій і національної ідентичності. Цю тезу нам і хотілося підтвердити невеликим мистецтвознавчим екскурсом, який дає можливість здійснити нинішня скульптурна колекція Музею сучасного мистецтва України, зокрема саме її київська складова.

   Процес становлення і розвитку київської школи не був послідовним і поступовим. Він відображав історичні етапи драматичних змін, де епоха руйнації змінювалась періодами відновлення, стабілізації і консервації. Так чи інакше, історію скульптури скоріше можна написати спираючись на творчість окремих унікальних персоналій. Однією з них був Олександр Архипенко (1887–1964), художня діяльність якого цілком відбулася на Заході та в Америці та стала відомою широкому художньому колу в нашій країні лише за часів незалежності. Другою став  кінорежисер і скульптор за покликанням Іван Кавалерідзе (1887–1978). Він талановито обєднав у своїй творчості традиції професійної школи, пластичні ідеї Родена з романтичним переосмисленням формоутворення кубізму. Його емоційні, народні за духом монументи Героям революції у Ромнах (1918), Г. Сковороді в Лохвиці (1922), Артему в Словяногорську (1927), Шевченку у Полтаві (1925) чудом дожили до наших днів. Незалежна Україна відновила памятник княгині Ользі у 1996 році в Києві, а за ескізом Кавалерідзе буде створена монументальна фігура Ярослава Мудрого біля Золотих воріт (1997). Ці образи закріплювали у національній свідомості молодої державності прадавню історію її становлення.

     Кавалерідзе був людиною ренесансної вдачі. Він абсолютно вільно та щиро виразив пластичний образ свого часу з його символічною  та соціальною загостреністю, смутком, тугою за втраченою гармонією. Це проявилося і у спрямованій уверх майже геометричній фігурі Лесі Українки у проекті пам’ятника для м. Гадяча; і  у нещадному жорсткому «Бунті»,  у композиції «Якби ви знали, паничі», що має певну спадкоємність зі світосприйняттям Тараса Шевченка. Ці роботи в сучасній музейній експозиції  несподівано перекликаються з «суворостильним» циклом Бориса Довганя, присвяченого політвязням. Гранично узагальнені ріжучі форми віддалено нагадують мову експресіонізму. У глядача не виникає сумніву про що йдеться у  композиціях «Шмон (Архіпелаг ГУЛАГ)» (1968), «Ожеледь» (1967). Драми вітчизняної історії відбилися і в портретному образі Миколи Холодного, «Людина зі шрамом» (1968), і в суворій напрузі портрету художника Анатолія Лимарєва (1982). Ці імена вже давно увійшли до скарбниці національної культури, і скульптура допомагає представити  образ покоління, яке опиралося ідеологічному пресингу  радянських часів. 

     Тема експресивного вислову несподівано знайшла продовження у творчості скульптора молодої генерації Костянтина Синицького. Його абсурдні, саркастичні фігури «Головоногих» були відзначені Дипломом I ступеня на VI Всеукраїнській трієнале скульптури у 2014 році. У Музеї сучасного мистецтва зберігаються дві його більш ранні композиції «Риба з кам’яним поглядом» (2005, пісковик) і «Медуза» (2004, алебастровий камінь).

     Новий етап в історії скульптури Східної України і київської зокрема починається завдяки запрошенню до викладацької діяльності у Київський державний художній інститут у 1944 році вихованця харківської скульптурної школи Михайла Григоровича Лисенка (1906–1972). Ця видатна особистість у наступні 50 років стане провідною завдяки народженню такого унікального явища як школа Лисенка. Цей феномен буде ретельно досліджений на початку XXI ст. на ювілейній виставці та у каталожному виданні  до 100-річчя від дня народження майстра під назвою «Скульптор Михайло Лисенко та його учні / Автор-упорядник Л.О. Лисенко» (2006, НХМУ). У якості завідувача кафедри (до 1960 року), а також голови монументальної майстерні (до 1972 року) професор створив власну концепцію викладання на фундаменті тих ідеалів і професійної культури, які майстер успадкував від своїх вчителів у Харківському художньому інституті  – Леонори Абрамівни Блох (1891-1943) і Івана Васильовича Севери (1881-1971) і свято  сповідував сам. Заповідями видатного педагога були академічна грамотність, постійне спілкування з натурою, творчий зв’язок з класичною спадщиною. Два імені мали виключне значення для бачення художника – Мікеланджело і Роден.  Вони допомагали звільнити скульптуру від натуралістичних деталей і підняти твір на рівень високих пластичних ідей. Лисенко був геніальним майстром спонтанного емоційного ліплення. І в цьому серед сучасників йому не було рівних.  Імя Лисенка у післявоєнному Києві було легендарним, а твори ставали скульптурною енциклопедією для студентства 1940-х – 1950-х років. Серед них – могутній образ Кобзаря-Шевченка (1945), двохфігурна композиція «Вірність» (1947), що зображає обійми напівоголеного інваліда-фронтовика з оголеною красунею дружиною, і, безумовно, романтичний, ренесансний за композицією та образом  монументальний вершник Микола Щорс, встановлений у 1954 році на бульварі Шевченка у Києві. Усі складові системи скульптора педагога працювали на створення романтичного окриленого образу. Таким був і останній твір майстра – дванадцятифігурний монумент у Бабиному Яру (1968-1972, відкритий у 1976), який він виконав у співавторстві зі своїми учнями. Пластичні ідеї Лисенка в певній мірі не втрачають актуальності й до сьогодні. Адже на заснованій ним кафедрі скульптури керівні позиції продовжують займати його учні – завідувач кафедри та голова майстерні Валерій Швецов, голова  другої майстерні – Володимир Чепелик.

     У збірці музею лише два твори представляють лисенківську традицію – це робота самого Лисенка («Голова дівчини», 1959) і твори його учениці Світлани Денисенко (1937–2007). Завдяки щасливому збігу обставин  серед кращих композицій і портретів Денисенко до збірки потрапила і її дипломна робота «Фелікс Дзержинський і безпритульний» 1967 року. Відображення ліричних моментів з життя «залізного» Фелікса – характерна прикмета світобачення доби так званої відлиги, що сприяла короткочасному,  але результативному досвіду наступних скульптурних поколінь. Серед учнів Лисенка були і ті, хто починав ще наприкінці 1950-х – поч. 60-х років шукати нові шляхи для розвитку скульптурної свідомості.  Помітний слід в історії української скульптури залишили однокурсники випуску 1962 року Михайло Грицюк (1929–1979), Юлій Синькевич і Анатолій Фуженко (1936–1999). Творча молодь відкривала для себе нові імена, нові засоби вираження. Цьому активно сприяв Грицюк. Він приїхав з батьками в Україну з Аргентини. Він бачив інший світ, мав унікальну бібліотеку, набагато вільніше орієнтувався у мистецьких цінностях. Юлій Синькевич пригадував імена скульпторів, якими захоплювалися юнаки однокурсники: Манцу, Бранкузі, Дуніковський, Кереньї, Земла. Російські самородки Сергій Коненков і Степан Ерзя, які нещодавно повернулися з Америки до Москви, давали приклад цікавих рішень у твердих матеріалах, зокрема, дереві. Потреба до нових вражень привела скульптурну «трійцю» на учбову практику до Латвії, де розвивалася традиція узагальнення, бачення цільної рубленої у камені формі в роботах Залкална, Зале, Мелдориса. Переконливою перемогою талановитої «трійці» стала їх спільна монументальна робота – памятник Тарасу Шевченку в Москві 1964 року. Його авторами вперше в історії української скульптури стали вчорашні випускники КДХІ. У наступні роки кожний з трьох авторів пішов своїм неповторним шляхом. Експресіоністичні портрети Грицюка мали багато спільно з манерою емоційного ліплення Михайла Лисенкa. Анатолій Фуженко був неперевершеним у роботі з каменем. Юлію Синькевичy судилося пережити своїх друзів і очолити у 1986 році симпозіумний рух роботи у камені в Україні. Його проект памятника Соборності, прийнятий до спорудження за часів президентства В. Ющенка, але, на жаль, так і нереалізований, демонстрував глибинний звязок професійної майстерності з прадавніми язичницькими і християнськими традиціями різьблення. У збірці МСМУ роботи вищезгаданих майстрів відсутні, але без них історія київської скульптури буде неповною. Тим більше, що завдяки ініціативі Синькевича київська скульптура стала професійно займатися не тільки ліпленням, а і різьбленням. У творчості багатьох професіоналів ці дві сфери скульптурної творчості талановито співіснують. Виразні приклади знайдемо і серед митців, представлених у збірці МСМУ: це мармурові і бронзові богині  Олексія Владимирова, бронзові портрети видатних історичних персоналій Володимира Протаса, кам’яні фетиші Віталія Шишова.

     З кінця 1950-х років київська школа також збагатилася досвідом вихованців станкової майстерні Макса Ісайовича Гельмана (1892–1979), який в свою чергу творчо сприйняв уроки свого улюбленого вчителя, професора Всеросійської академії мистецтв у Ленінграді Олександра Терентьєвича Матвєєва (1878–1960). Першим серед них був Вячеслав Клоков (1928–2007), хоча поки що його творчість і не представлена у збірці МСМУ. Клоков успадкував серйозний, стриманий, врівноважений підхід до мистецтва скульптури. Його також можна вважати романтиком, але виключно  у спілкуванні з природою. Кращі роботи майстра – «Усть-Ілім (1967, дерево. НХМУ), «Ранок. Дівчинка та рись» (1974, дерево. НХМУ), «Візьми з собою коня» (1994, бронза. Перша премія Всеукраїнської триєнале скульптури. 1999 р.) – стверджують нерозривний звязок людини з природою, мистецтва – з  гуманістичною класичною традицією, розрив з якими, за переконанням скульптора, може привести до повного здичавіння людства…

     Друге імя з числа вихованців Гельмана – це Інна Антонівна Коломієць (1921-2005), представлена у збірці МСМУ однією роботою – «Дівчина» (1964, шамот, солі). Її художню спадщину можна вважати культурним маяком в історії української скульптури ХХ – поч. ХХІ ст. Селянка за походженням, учасниця війни, вона спромоглася органічно об’єднати в своїй творчості кращі традиції професійної школи, народного мистецтва, французької скульптурної традиції в особі Антуана Бурделя, демократизм «шістдесятництва» і широту мислення доби перебудови і незалежності. Вона була переконана, що професіоналізм – це обізнаність з усіма традиціями і напрямами світового класичного і сучасного мистецтва. Завжди багато подорожувала світом – від Європи до Єгипту, Японії – численні, зафіксовані у малюнках матеріали переводила на мову скульптурних жанрових циклів «Єгипет» (1962), «Японія» (1965-1966), «Іспанія» (1972-1973). Вона була видатним монументалістом, автором новаторських за формою і засобами вираження  пам’ятників  – спаленому селу Корюківка Черніговської області (1977), Максиму Березовському і Дмитру Бортнянському у Глухові (1995, обидва – у співавторстві з Григорієм Хусідом). А своє 80-річчя у 2001 році відзначила унікальною за наповненням експозицією скульптур із шамоту, що  відкрила неозорі горизонти для розвитку національних традицій від народного примітиву, бароко до авангарду і постмодерну. Людина-оркестр Інна Коломієць  наче накреслила саме ті плідні шляхи, на які пізніше «натрапляли» такі ж поодинокі талановиті скульптори. Не переходячи на новий абзац хочеться згадати не менш цікаве імя Григорія Яковича Хусіда (1924–2007), який свідомо залишився у тіні своєї талановитої дружини Інни Коломієць. Після закінчення художнього інституту в 1952 році до самої смерті керував художньою студією Будинку культури заводу «Більшовик», з якої вийшло близько двох тисяч вихованців. Серед них і скульптори, роботи яких зберігаються у колекції МСМУ – Олександр Мацюк, Діна Марголіна. Його студійну методику учні, які підготували видання про улюбленого педагога (Григорий Хусид. Искусство видеть. – К.: ВАИТЭ,, 2008), назвали неформальною, живою педагогікою. Її сутність полягала в обєднанні процесів школи і творчості. Скульптор-педагог завжди залишав собі час на власну творчість. П’ять скульптур – «Зварювальники» (1960-ті, гіпс), «Столяр» (1982, дерево), «Мольба» (2003, дерево), «Бабель» (2002, дерево), «Мудрець» (2000, дерево), які увійшли до колекції МСМУ, – представляють результат напружених пошуків складної простоти і документальної достовірності скульптурної мови без напруги і зайвого пафосу. Музей може пишатися тим, що першим увів у історію української скульптури це помітне явище-творчість.

      До вищезгаданих імен, що вийшли з майстерні Гельмана, природно додається й імя Ольги Рапай-Маркіш (1929–2012). Ця видатна невтомна майстриня своєю фантастичною керамічною творчістю зробила велику справу для скульптури в цілому, адже натхнення завжди черпала з народного джерела, завжди відходила від стереотипів і наполегливо прищеплювала несподівані інтонації, образи, кольорові фантазії і невичерпний народний оптимізм, який надзвичайно доречний на сьогоднішньому драматичному витку української історії. Її кольорово-керамічно-шамотний світ не залишає жодного сумніву в тому, що «Ми не вмремо», як кажуть нам  усміхнені зубасті керамічні істоти з квітчастими хвостиками з колекції 36 скульптур, що належать збірці МСМУ.

       У Ольги Рапай нещодавно зявилася задерикувата послідовниця – Ганнa Кисельова. Вона часто виставляється на виставках разом зі своїм однодумцем Федором Богинським.  Її невтомні та «невбієнні» кольорові «Бабусі», що прижилися у паркових зонах Києва,  налаштовані вижити за будь-яких умов.  Їхній сміх сповнений сарказму постмодерну, але посмішка краще за сльози. В колекції музею представлена «Бабуся класична», котра отримала гран-прі IV Всеукраїнської триєнале 2008 року.

     Народні традиції формоутворення у поєднанні з ідеями авангарду і духом шістдесятництва сформували творчість активно працюючого сьогодні на ниві скульптури художника старшого покоління Миколи Малишка, живописцем за освітою. Значна кількість його деревяних конструктивних поліхромних композицій була вперше представлена на Великому скульптурному салоні 2010 року. В МСМУ він представлений дерев’яною композицією «Обійми» 2005 року.

     Київська академічна школа протягом усієї своєї історії зберігала тісний зв’язок із реалістичною традицією. У другій половині 1960-х в особі Василя Захаровича Бородая (1917–2010), також учня  і послідовника Лисенка, вона отримала новий імпульс для свого подальшого розвитку. Після подорожі до Єгипту на початку1960-х рр. Бородай почав працювати більш узагальненими конструктивними формами, що віддалено нагадувало альтернативу Роден – Бурдель. Серед головних монументальних робіт скульптора назвемо памятник чекістам у Києві (1967, граніт), памятний знак засновникам Києва (1982, бронза), грандіозний монумент «Батьківщина-мати» (1981). Хоча у збірці МСМУ його творів поки що немає, але роботи випускників майстерні Бородая, що почала активно працювати в художньому  інституті  у першій половині 1970-х рр.,  представлені досить переконливо. Це скульптури Євгена Прокопова, Олександра Мацюка, Олексія Владимирова. Але краще цей період представити двома іменами скульпторів середнього покоління – Євгена Прокопова і Віталія Шишова (1952–1996). Вони були виховані радянським часом, реалізувалися у ньому, пройшли ейфорічну, а потім і драматичну стадії перебудови та змогли реалізуватися за часів незалежності. Музей  представляє їх творчість досить вагомо. «Адам і Єва» (2008) – монументальна драматична бронзова двохфігурна композиція, що, здається, символічно виражає болючий, серйозний процес відродження життя на землі, нового народження людини. «Пєта» (1993) – це вихід до нового формоутворення, але разом і звернення до вічних джерел національних пластичних традицій. Якщо Прокопова можна вважати, значною мірою, пластиком, то Віталій Шишов представляє у нашій скульптурі те, про що ми вже згадували вище: традиції різьбярства, що сягають часів кам’яних баб і середньовічних рельєфів християнських храмів Київської Русі. Сім скульптур зі збірки Музею (серед них є перлина – «Пирятинська мадонна», 1991) має виключне значення для  української культури. Віталію належить честь першої розвідки до прадавніх витоків скульптури наших земель. Всі наступні покоління йдуть плідними шляхами, що були прокладені його творчістю.

     Безумовно, процеси розкриття різноманітного та багатоскладового потенціалу київської скульптури суттєво прискорили перебудова та створення незалежної державності. Хоча самі по собі ці глобальні історичні події не могли стати гарантією високої якості національного мистецтва. За роки незалежності ми стали свідками народження нового ідеологічного замовлення, скульптурної гламурної екзотики у роботі на приватного замовника, масової продукції для художнього та виставкового ринку. Не варто забувати, що українська скульптура ще за часів радянської влади мала так само  боротися за право залишатися мистецтвом високих і щирих ідей. Згадаймо імена Олександра Чоботара, Володимира Протаса, Олександра Дяченка, Ігоря Гречаника, Владислава Грицюка, Миколи Єсипенка, Юрія Багаліки, Леоніда Козлова, Андрія Полоника, Олександра Сухоліта. Ім’я останнього вже давно (починаючи з дипломної роботи «Очікування», 1986, НХМУ) увійшло до золотого фонду сучасної української скульптури. Майстер присвятив своє життя очищенню свого улюбленого виду мистецтва від багатошарових шлаків минулої ідеологічної епохи. Ще на початку 1990-х він почав складати нову скульптурну азбуку і дійшов до створення сучасної архаїки. Ми вже кілька разів мали нагоду на виставках Великого скульптурного салону (2009, 2011, 2015) бачити цілу експозицію домашнього музею художника, відчувати дотик до пластичних першоджерел, до неупередженого спостереження за натурою, до прадавніх традицій,  з яких  починалося Мистецтво скульптури. «Купальниця» (2001, бронза) і «Танок» (2002, бронза) із колекції МСМУ  наочно демонструють ці нові якості пластики. З майстерні-лабораторії  Сухоліта у професійний світ вже вийшли два вихованця – Дмитро Снігір (під псевдонімом Грек. Його робота «Дівчинка на косулі» отримала диплом  II ступеня на V Всеукраїнській трієнале скульптури у 2011 р.) і Анастасія Івановська (її робота «Та, що збирає колоски» експонувалася на VI Всеукраїнській трієнале скульптури у 2014 р.). До нових імен, які ще не представлені у нашій збірці, слід додати і Світлану Карунську, яка працює з такими новими для  нашої скульптури якостями як легкість, вітальність, прозорість; братів Єгора і Микити Зігурів, які намагаються розкрити можливості нових матеріалів  у поєднанні з несподіваною образністю; інтелектуальні проекції Назара Білика, просторові композиції з металу Олексія Золотарьова, що демонструють талановите сприйняття авангардної спадщини у поєднанні з традиціями класичної школи. Запорукою високої якості цих пошуків є професійна академічна освіта і збереження тонких зв’язків з природою і Людиною. Київська школа дає надію, що Скульптура має усі підстави залишатися живою мовою у сучасній художній культурі.

 

 

Людмила Лисенко, мистецтвознавець