Історія одного малюнку з колекції Музею. До 75 річниці «Бабиного Яру»
Олена Агамян. «Можна я тебе намалюю?»
(Зінаїда Волковинська, спогади художниці)
Узимку 2004 року я зустрілася у лікарні із Зінаїдою Волковинською. Пам’ятала її з дитинства, як сусідку батьків по майстерні у Лаврі. Зінаїда Володимирівна читала без окулярів і щоранку нагадувала лікарям, що має готувати персональну виставку своєї дочки Олени Кириченко (1937 - 2004), отже, залежуватися у лікарні не збирається. Виставку згодом вона організувала, навіть своїми руками оформила роботи дочки, всі рами й паспарту.
Таку енергію та силу духу ми зазвичай приписуємо її поколінню, людям, яких не оминули всі трагедії XX століття. У чому витоки цієї енергії?
Я не знайшла відповіді на це питання. Та і не може бути однозначної, лінійної відповіді. Ми багато спілкувалися з нею, фрагменти її розповідей я записала. Ці записи у моєму блокноті переплітаються з рецептами її фірмових страв, вишуканих та вигадливих як для сучасного ритму життя. Але уявлялося, як вона легко, поміж картинками до «Радшколи» та ескізами великих полотен, замішувала та випікала всі ці рулетики для друзів своєї дочки, «шестидесятників». Смак кориці, родзинок та цукатів поруч із іменами В. Стуса, Л. Семикіної, М. Скорика, А. Горської, В. Зарецького та Л. Танюка, чи додає щось до атмосфери тих років? Може, просто трохи полегшує «бронзьі многопудье», що затуляє реальних людей?
До речі, сама художниця, окрім епічних, соціалістичних за духом та формою картин, портретів, натюрмортів, книжкової графіки, залишила й кілька зошитів своїх спогадів.
У цих щоденниках - спогади дитинства, сімейні легенди про бабусю Марцелу графського роду, що полюбила бідняка-візника і вийшла за нього заміж проти волі батьків. І все життя художниці, щодена праця та різні люди, які зустрічалися їй.
Онучки художниці Леся та Мар’яна кажуть, що коли вони звіряли текст бабусиних спогадів із архівними даними, жодних неточностей не виявили. Імена, факти, назви установ - усе збігається. Народилася художниця в Одесі 20 червня 1915 року в сім’ї інженера- залізничника Володимира Гудо- Волковинського. В юності Зінаїда грала в народному театрі, була членом Клубу Інтернаціональної молоді (КІМ), вивчала англійську, італійську, грецьку та польські мови.
Потім вступила до ОХУ, вчилася у М. Жука, М. Муцельмахера ілюстратора, учня В. Фаворського, товаришувала з Діною Фруміною. Коли репресували її батька та братів, переїхала до Києва, спростила прізвище (зникла частка Гудо), вступила до художнього інституту. Вчителями її були Ф. Кричевський, М. Жук.
«У Києві я живу з 1934 року, тут вперше побачила справжню морозну, сніжну зиму та познайомилася зі Степаном Кириченком, чемпіоном Києва з лижного спорту, своїм майбутнім чоловіком. Він мчав повз мене на лижах, раптово зупинися - і запросив кататися разом. Я не вміла, але з цього все почалося. Він учив мене злітати з найвищих крутих гір. Особливо нам подобався Бабин Яр, за романтичну відстороненність, круті схили. Глибоко внизу проходила вузькоколійка, якою несподівано пронизливо гули та торохкотіли наче іграшкові, вагончики.
Коли почалася війна, нашій зі Степаном дочці Лені було три роки. Спогади про дорогу в евакуацію не полишають мене й досі... У Красноярську ми побачили Єнісей, на березі - церкву».
Про ці роки існують і спогади живописця Юрія Єгорова, лідера одеського нонконформізму. Він дуже тепло згадував подружжя Кириченко-Волковинських («Мої незабутні вчителі. Які вони були молоді, талановиті! Як вони взялися за мене!»). Київські художники підтримали підлітка на початку його творчого шляху в евакуації. За їхньою рекомендацією 16-річного хлопця прийняли до Спілки художників Красноярська.
Зинаїда Володимирівна пригадує евакуацію як роки активної роботи: «Московський «Воениздат» також був евакуйований у Красноярськ. Для мене знайшлося багато роботи - бойові листки, крихітні книжки для фронту, пам’ятки бійцям: «Как окопаться», «Как устроен миномет и как из него стрелять», і таке інше. Я не здогадалася взяти якусь довідку про цю роботу - тоді це було ні до чого.
Одного разу викликали мене у Спілку художників і терміново направили до головного хірурга евакогоспіталя - він написав монографію, присвячену операціям колінного суглоба. Мене зустрів сивий небагатослівний чоловік із скуйовдженою бородою - архієпископ Войно-Ясенецький. Дав негативи з розмитим зображенням, суцільні крапочки та плями. Потрібно було з цих негативів зробити чіткі малюнки, але розібрати, де рана, де суглоб, було неможливо. Хірург дав мені грубезний французький медичний атлас, наказав, щоб я не загубила, - книга дуже цінна.
Було зимно, сутеніло, госпіталь на іншому кінці міста. Коли я, втомлена, йшла темним парком додому, якийсь хлопець вихопив у мене сумку! А там - документи, хлібні картки, й, головне - медична книга з ілюстраціями. Досі пам’ятаю страшенний жах, що охопив мене. Я бігала темним парком - і раптом побачила - книгу що лежала у снігу! Про хлібні картки я вже не думала - якось буде!
Дуже довго працювала я над цими малюнками. Приходила до Войно- Ясенецького, він терпляче виправляв: темне-світле, рана-суглоб. Я його побоювалася, він здавався мені суворим, не схожим на інших. У кімнаті голі стіни, на яких висів дерев’яний хрест. Був облаштованний величезний іконостас, а біля стіни - звичайне ліжко і шафка. Щодня він оперував, рятував людей. Перед кожною операцією правив службу, читав молитви, ходив з кадилом навколо пораненого. В операційній теж була ікона. Все це влада не забороняла йому, навіть звільнила із заслання, де він страждав за віру. Якось він посвітлішав, усміхнувся. І я побачила добру, гарну людину. Це було, коли я раптом щось сказала про Нестерова.«А! Ви знаєте Нестерова! Ми були друзями! А портрет хірурга Юдіна знаєте? Це мій друг та колега»
Того дня ми трохи відхилилися від звичної програми - рана-суглоб, темне- світле. Валентин Феліксович розказував мені про свого друга художника, показав маленьку книжечку хірурга С. Юдіна. На книжці напис «Х.В», малюнок писанки».
Зінаїда Володимирівна не знала, що за монографії «Нариси гнійної хірургії» та «Пізні резекції інфікованих поранень суглобів» професору-архієпископу Войно-Ясенецькому присудили Сталінську премію, а сам архієпіскоп відомий зараз як святитель Лука.
У воєнному Красноярську відбулася персональна виставка художниці. Інтерес до картин художників у ті часи був величезний. Ось як вона описала свою картину «Він буде жити»: «У фронтовий шпиталь-намет забігли два льотчики, лікар тримає пораненого за руку й каже їм: «Він буде жити».
Коли цю роботу експонували на виставці у Третьяковці, зошит із відгуками був заповнений записами саме про цю роботу. Люди приходили й приходили, щоб подивитися її ще раз. Усім здавалося, що ця картина про їхнього чоловіка, батька, брата.
Делегація медінституту з Ленінграда докладно розібрала цю роботу з медичної точки зору і дійшла висновку, що вона не витримує жодної критики (медсестри щось не те робили). Отже: «Просимо терміново намалювати для нас таку саму картину». Я зробила авторську копію, й вони купили її.
Коли я писала немолоду жінку- сибірячку з плетивом, вона запитала, для чого я це малюю. «Буде картина «Дарунок фронту», ніби ви плетете для свого сина, що на фронті». «А, у меня никого нету, я одна». Згодом вона знайшла мене: «Пусть твоя картина будет как настоящая! Куда отнести? Для фронта?», - в руках вона тримала вузлик з вовняними шкарпетками».
Чоловіка Зінаїди Володимирівни Степана Кириченка призвали з Красноярська на фронт, художником у агітпоїзді, й надалі їхні долі розійшлися.
З тієї пори вона сама відповідала за сім’ю, що дало право згодом їй сказати: «Я бабуся, голова великої родини і це - найголовніше».
Після звільнення Києва художниця повертається до зруйнованного міста.
«А тут - і «Комітет у справах мистецтв», начальство наше з Москви приїхало. Може, вони ще й не вирішили, чим їм займатися, а тут я, молода, енергійна. От вони й направили мене у Донбас - перевірити, як там проводять уроки малювання, чи правильна методика? Дали мені документика на відрядження у Кадієвку. Я з поїзда - одразу до голови шахткому. Здоровенний дядько у чоботах, змучений, неголенний, спочатку на мене закричав: «Дітям не те що малювати, писати ні на чому! Пишуть у старих книжках, між рядками! Краще б замість вас олівців та зошитів надіслали!»
Але потім заспокоївся, дозволив побувати на уроках. Щоб не гаяти часу, взяла я етюдник, альбом, пішла малювати шахту «Марія», колись знамениту, а зараз покинуту, сумну. Біля шахти - жебрачка з в ’язанкою хмизу. А вночі у готелі прокинулася від крику, метушні. Виявилося - пожежа у шахтоуправлінні. Вибігла я з усіма - видовище розкішне. Натовп, неначе причарований стоїть, всі дивляться – палає горище, на даху пластини толю згортаються з тріском, з вікон вискакують люди, кричать. Раптом, чую, позад себе - шепіт: «Негайно забирай речі та мотай до Києва! Будь-яким товарняком! Уже працює НКВС, а ти ще ходила, змальовувала шахту!». Озирнулася, впізнала вчорашнього головуй швидко побігла, схопила свої речі, етюд недописаний, і - бігом на вокзал. Просиділа кілька годин на станціїй опинилася у вагоні пасажирського поїзда. Навпроти мене сиділа дівчинка: забила ся у куток і мовчить. Я запитала: «Можна, я тебе намалюю?». І почала її малювати олівцем на обкладинці альбому. Поки малювала, розпитала дівчинку, хто вона, звідки? «Шукаю когось із рідних. Я вийшла з Бабиного Яру. Ми думали, нас кудись відвезуть. Був вечір, німці були вже неуважні. Всі ми падали у прірву, але мене батьки прикрили собою. Я лежала, потім у темряві вибралася нагору. Зустріла якусь жінку, вона дала мені одяг і сказала йти якнайдалі. І потім люди допомогли». Дуже жалкую, що не записала імені та прізвища дівчинки.
На початку 50-х я розповіла одному старому художнику цю історію, він виставив її портрет на виставці. Під малюнком написав: «Хто знає цю дівчинку, може, рідні, може, вона сама?» Так ніхто й не підійшов.
Коли Зінаїда Володимирівна знайшла вдома малюнок дівчинки, подзвонила, запросила додому та подарувала його мені. Може, хтось її впізнає?
Дівчинка з "Бабиного Яру" (малюнок зроблений у поїзді).
1943 рік. Папір, олівець, 32.3х27.3. Колекція МСМУ
(Дарунок Музею від художниці Олени Агамян)
Дівчинка з "Бабиного Яру" (малюнок зроблений у поїзді).1943 рік. Папір, олівець, 32.3х27.3. Колекція МСМУ
назад
