ГОЛОВНА Про музей Колекція Виставки МУЗЕЙ TV МУЗЕЙ ДІТЯМ Вiдвiдувачам Новини Видання Нашi проекти Контакти
Саша Прахова - продолжатель традиций рода, который стал киевской легендой
Саша Прахова: «Femina. Lex fati».
Євген Гончаров, in memoriam
Живописна філософія.
Марта Базак: кросна долі.
Іван Красний
Марина Ольхова
Олександр Ольхов
Живописні верлібри Тетяни Красної.
«Під абажуром»
«Цвіт сакури»
«БІЛИЙ АЛЬБОМ». Скарби колекції з музейної збірки
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
Історія одного малюнку з колекції Музею. До 75 річниці «Бабиного Яру»
Владимир Канаш. ЭРНЕСТ КОТКОВ, КОТОРЫЙ НЕ ДАЕТ СЕБЕ ЗАСОХНУТЬ
Алла Ревенко. «Мій світ».
Алла Ревенко. В И Т О К И
Галина Скляренко. Мистецький Київ: від «відлиги» до «перебудови»
Галина Скляренко. «Київський живопис» 1960-1980-х: імена та спрямування
Людмила Лисенко .Київська скульптурна школа
Оксана Ламонова. Шляхи української графіки ІІ-ї половини ХХ століття
Олег Сидор-Гібелинда. Fin de siècle: Reloaded
Олег Сидор-Гібелинда. БУРЕЮ: «НОВА ХВИЛЯ»
«Привітання життя» Олени Яблонської
Живопис як драма: творчість Євгена Волобуєва
Смак літа
Оксана Головчук: "Що подарувати Києву? Те, що написане серцем… В Музеї сучасного мистецтва України триває виставка полотен Лариси та Івана Бровді"
Бровді Лариса. ОСЯЙНИЙ СВІТ МИСТКИНІ
Бровді Іван. ЗАКОХАНИЙ В ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО
Петрова Ольга «МАСТЕР В СВОЕМ ДОМЕ»
Петрова Ольга «РЫЦАРЬ ИСКУССТВА»
Закарпатська школа живопису. В. Манайло-Приходько
«Мистецька мапа України - Закарпаття - П’ята зупинка»
Закарпатська школа живопису. Т. Лупак.
АРТ-ВОЯЖ – виставка, що мандрує
Лена Агамян, Люба Рапопорт. Воспоминания
Марія Лашкевич та Олексій Желтоногов
Балованный Шерешевский
Олександр Тетерін: «Деталі»
Поиск новых форм (Арт Проект «FOUR ARTS»)
"ФРАГМЕНТАЦІЯ» Олег Сидор-Гібелинда .
Три статті про мистецтво Харківщини
“Ранок Перемоги”
Карло Звіринський
Львів-АРТекстиль
Новітній арт-текстиль України
ПЕТР ЛЕБЕДИНЕЦ Мастер художественных прозрений и откровений / Зоя Чегусова
Кольорові вальси художниці Христини з Відня / Д. Горбачов
Игра в беседе с Юлией Лазаревской / Статья в газете "День" Татьяны Эльфской
«Сільський гламур» — попередник глянцю та серіалів / Стаття Олеся Пупиніна в газеті "День"
Закодированные смыслы Анджея Руты / Статья Олеся Пупынина в газете "День"
Олег Сидор-Гібелинда. Сашин голос / Cпогади про Сашу Прахову
Прага - Киев, июнь 2011, выставка живописи - Михаил Щиголь / Статья Наталии Клещевниковой
В столице прошел культурный жлобизм / Статья в \"Хороших новостях\" Ирины Пролыгиной
Саша Прахова - последняя из великой династии / Статья Елены Настюк в "Киевском Телеграфе"
Саша Прахова – продовжувачка традицій роду, що став київською легендою / Стаття в журналі Fine Art Зої Чегусової
"АУТ-211" / Стаття в газеті "День" Ганни Слесаревої
До Києва прибув куратор міжнародного арт-проекту \"АУТ: нейрорізноманітність\" Коан Джефф Байза
Рефлексія над реалізмом. Про виставку Ірини Герасимової \"Нереальний реалізм\"/ Статтья в Art Ukraine Ігоря Тищенка
Спокій безмежності і трансценденція відчаю (Щодо виставки картин О. Павлова і В. Мамсикова)/ Art Ukraine - Стаття Олександра Найдена
Истории пьющих вождей / Статья в \"Экономических известиях\" Сергея Минакова
Ода померлим соснам/ Стаття в \"Экономических известиях\". Оксана Гришина
Намалюй радість / Стаття в "Экономических известиях". Оксана Гришина
Малювання заради життя. Ольга Петрів/ 5 канал
В Киеве открылась выставка молодого азербайджанского художника Расима Сейдимова «RasiMIR».
Дневник в картинах. Виктор Рыжих подтвердил европейскость украинского искусства
Музей сучасного образотворчого мистецтва в Києві відзначає п’ятиріччя
Грузинский «ArtVoyage»: украинское искусство на выезде
Украина и Грузия построили мост - художественный
Виробник щастя
Домашнее видео мирового значения
Авангардний американець У Київ завітав один із засновників незалежного американського кіно — Йонас Мекас
Украинское искусство последних пятидесяти лет представили в Грузии
Эдриан Броуди проведет мастер-класс в Музее современного искусства Украины
В Киеве на Подоле открылся Музей современного изобразительного искусства Украины

Галина Скляренко. Мистецький Київ: від «відлиги» до «перебудови»


На художній мапі України Києву, без сумніву, належить особливе місце. Тут народилися великі реформатори мистецтва О. Архипенко та К. Малевич. Саме тут у 1917 році був заснований перший в Україні вищий навчальний художній заклад – Українська академія мистецтва, де викладали Г. Нарбут, М. Бойчук, М. Бурачек, М. Жук, В. та Ф. Кричевські, А. Маневич, О. Мурашко. В середині 1910-х років тут формувався український авангард,  проходили важливі виставки, працював О. Богомазов,  діяла студія О. Екстер, крізь яку пройшла ціла плеяда митців – Н. Шифрін, О. Тишлер, І. Рабінович,  К. Редько, С. Нікрітін, Б. Аронсон, Й. Чайков, В. Меллер, А. Петрицький, П. Челіщев, С. Шор, І. Рибак, М. Епштейн, П. Ковжун, В. Чекригін, І. Бабічев, А. Мінчин, А. Ланськой, Н. та М. Генке, Л. та Г. Козінцеви,  С. Юткевич та ін., імена яких увійшли в історію  вітчизняної  та світової образотворчості, малярства, театру, кіно. У Києві «школа Бойчука» перетворилася на потужний художній напрямок… Київський художній інститут 1920-х років являвся  найпрогресивнішим навчальним закладом України, залучав до себе різних митців, прагнучи оновити вітчизняне мистецтво сучасними творчими ідеями та пластичними мовами, тут викладали В. Татлін та К. Малевич…

     Важливу роль відігравав Київ і у 1960-х – першій половині 1980-х років. Тепер, після обєднання в середині сторіччя Західних та Східних українських земель, а у 1954 році –приєднання Криму, столиця України стала головним мистецьким центром. У ній відбувалися  важливі культурні події, а коло  столичних митців складалося  не лише із випускників Київського художнього інституту, а й інших вишів СРСР. У Києві формувалися ті головні ознаки та принципи, що й визначили обшири «українського радянського мистецтва». Однак у непрості часи «від відлиги до перебудови» з Києвом були повязані не тільки мистецькі заходи, а й ті нормативи, що тримали українську  культуру  у міцних лабетах соцреалізму. Адже саме в Україні, підтримані київськими чиновниками, ідеологічні  вимоги діяли, мабуть, найбільш жорстко, підсилені подвійним тиском, де до загально радянської цензури додавалася і місцева, республіканська. Тому розподіл на «дозволене» та «заборонене»  в Україні порівняно з іншими республіками СРСР був чи не найбільш консервативним, за виразом Л. Плюща, «провінційно важким»,  який «беззастережно душив усе чужорідне». Складне розшарування творчих сил, що розпочалося  у радянському  мистецтві з років «відлиги»,  ідеологічний тиск,  який змушував  незалежних митців працювати в андерграунді чи вести «подвійне» існування, «приховуючи» в майстернях свої «несоцреалістичні» роботи, викривлювало загальну картину художнього поступу.  А тому, можливо, саме до цього  періоду вітчизняної історії належить так багато  невідомих широкому загалу митців , чиї твори стали експонуватися лише у післярадянський час. Недарма ця епоха в українському мистецтві й досі залишається чи не найменш дослідженою, викликає багато питань та контроверсійних суджень. Колекція Музею сучасного мистецтва України в цьому плані дає можливість заповнити багато «білих плям», побачити твори художників, які залишалися у радянські часи поза суспільною та фаховою увагою.

          І тут стає очевидним, що,  попри панування соцреалізму, друга половина ХХ століття була далеко не однорідною, під  впливом живої творчості художників кордони офіційного мистецтва поступово все більше розмивалися, а поза ними зростало інше мистецтво,  сповнене авторських шукань, прагнення осмислити  реальність і своє місце в ній. Невипадково, характеризуючи особливості  цього періоду, мистецтвознавець  Б. Гройс зазначав, що «після сталінщини 50-х настав час складних стратегічних маневрів», які то лібералізували суспільну ситуацію, то знову стримували  культурний поступ. У Києві ці  ідеологічні «коливання»  відчувалися, мабуть,  найбільш гостро, призводячи часто до парадоксальних явищ. А тому розглядаючи  сьогодні мистецтво  епохи, стає очевидним, що розподіл на «офіційне» та «неофіційне» мистецтво, який утвердився у мистецтвознавстві та художній критиці у післярадянській час, далеко не завжди відповідає особливостям вітчизняного художнього процесу, часто фіксує лише місце того чи іншого митця у  тогочасній «творчій ієрархії». Яскраві, значущі твори виникали і в цілком офіційних сферах, відкриваючи нові шляхи та напрямки у  мистецькій діяльності.

       Так «цілком офіційно» на Київській кіностудії ім. О. Довженка  видатним режисером  і художником Сергієм Параджановим  у 1964 році був знятий етапний для української культури фільм «Тіні забутих предків», що відкрив  у кінематографі напрямок «поетичного кіно». Організований з дозволу та при сприянні комсомольських структур Київський клуб творчої молоді «Сучасник» (1959-1964)  перетворився на  один з центрів національного Відродження, правозахисного руху та ідеологічного спротиву… З початку 1960-х років у Києві працював  талановитий сценограф, художник  та справжній філософ театру Данило Лідер, чиї театральні постановки змінювали уявлення про сучасний театр, впливали на художню культуру в цілому, а очолювана ним майстерня театрально-декораційного мистецтва у Київському художньому інституті виховала  кілька поколінь не тільки сценографів, а й живописців і графіків… У 1970-х у Києві в царині «офіційного мистецтва»   молодими С. Шерстюком, С. Базілєвим, С. Гетою був створений той «радянський гіперреалізм», що  підключив українську образотворчість до відомого західного художнього напрямку, додавши до нього свою версію…

   Особливість художнього поступу того часу  визначав і своєрідний «перерозподіл» мистецьких спрямувань, що окреслював у ньому  певні «екологічні зони», куди часто «тікали» художники від ідеологічного тиску, прагнучи займатися «своєю істиною справою». Такими «зонами естетичної свободи» часто ставали тоді нестанкові види мистецтва – декоративне, книжкова графіка, сценографія… Тут, спричинена особливостями  їхньої специфіки (різноманіттям драматургії у театрі, літературних творів, які потрібно було оформити у книзі, матеріалами, з яких вироблялися ужиткові речі та ін.), ідеологія відступала,  відкриваючи певний простір для експерименту, надаючи можливість художникам зосередитися на формально-пластичних проблемах, більш вільно використовувати різні історичні стилістики. Невипадково таким розмаїтим стало протягом 1960-х –1980-х декоративне мистецтво, де вироби з кераміки, скла, гобелени та ін. за своїми образними якостями виходили далеко за межі  «ужитковості»,  набували справжньої художньої самоцінності.  Прикладом може слугувати творчість видатної художниці Нелі Юсупової, чия кераміка, а по суті, керамічна скульптура, позначена виразною неоднозначною самобутньою образністю.

     З початку 1960-х Київ став  ініціатором розвитку монументально-декоративного мистецтва в Україні. І тут знову ми стикаємося з парадоксальною ситуацією: чи не найбільш  суспільно заангажований вид мистецтва, який у ті роки офіційно продовжував програму «плану монументальної пропаганди», насправді ставав цариною творчих новацій. Часто саме стінопис  наповнював суспільний простір новими образами, художніми мовами, формальними рішеннями, в яких інтерес до світового модернізму поєднувався з сучасним осмисленням  національних традицій. Твори стінопису набували особливого ідейного значення, привертали широку увагу, а тому і підпадали під ідеологічний тиск.  Знаковою подією в культурному житті 1960-х років стало знищення вітражу на шевченківську тему для Київського державного університету (1964, А. Горська, Л. Семикіна, О. Заливаха, Г. Севрук, Г. Зубченко), автори якого були звинувачені у націоналізмі, виключені зі Спілки художників, пізніше О. Заливаха був ув’язнений, А. Горську у 1970-му вбито… Знищення творів стінопису відбувалося  і далі, зокрема, у 1970-му був ліквідований розпис Б. Плаксія у київській кав’ярні «Хрещатик»,  а у 1982-му – кольоровий рельєф «Стіна пам’яті»  А. Рибачук та В. Мельниченка на Байковому кладовищі,  який за своїм художнім змістом  та своєрідністю пластичної мови міг би стати одним з найвидатніших пам’ятників монументального мистецтва… Однак, попри всі утиски та проблеми, в історію українського мистецтва увійшли мозаїки та гобелени І. Литовченка, монументальні твори А. Рибачук та В. Мельниченка, розписи В. Пасивенка, мозаїки В. Ламаха та Е. Коткова, стінопис А. Горської, М. Стороженка та ін.

     У художньому поступі  другої половини ХХ століття зазвичай виділяють два головних періоди: середина 1950-х – кінець 1960-х років, що включає коротку «відлигу», її відлуння в культурі, котре протягнулося на роки, та поступове посилення ідеологічного тиску на мистецтво, що перейшло у довгі часи «застою» 1970-х – початку 1980-х років. А тому, якщо на виставках у 1960-х можна було побачити твори таких художників, як  І. Марчук, О. Дубовик, Я. Левич, Г. Гавриленко, то надалі їхні імена майже зникають із офіційної  мистецької сцени. Проте ані «ліберальні  60-ті», ані  «роки застою» не були однозначними. І якщо засилля крупно-форматних «тематичних картин» про «війну та працю» загалом було пов’язане із повоєнним поколінням, яке й надалі залишалося вірним офіційним соцреалістичним вимогам, то молоді «шістдесятники», а потім і нові покоління митців сімдесятих років все далі відходили від застарілих канонів, наповнюючи мистецтво новими змістами та образами.

        Однак на початку 1960-х новації в мистецтві йшли не тільки від молоді, а й від тих художників, творчість яких склалася в яскраві 1920-ті, а потім у роки сталінізму була або заборонена, або «переформатована» ідеологією. Справжнім  художнім  «відкриттям» ставали київські виставки А. Петрицького, О. Богомазова, О. Саєнка, О. Бізюкова, З. Толкачова… Новий період розпочався тоді  у живописі М. Глущенка, який після «сірих» полотен 1950-х перейшов до яскравого кольоропису, а творчість видатного  І. Кавалерідзе не тільки збагатилася новими роботами, а й суттєво вплинула на мистецтво нового покоління, зокрема на молодих  М. Грицюка, Ю. Синкевича,  А. Фуженка, які на основі його проекту памятника Т.Шевченку в 1964 році створили  монумент поету в Москві…

    При перегляді робіт 1960-х –1980-х років з колекції Музею сучасного мистецтва України, стає очевидним, що творчість київських художників, попри всі обставини, була яскравою та розмаїтою. Її представляли вигадливі фольклорні скульптури О. Рапай-Маркіш, і інтелектуальна пластика Є. Прокопова, живопис Т. Яблонської, А. Лимарєва, Ю. Луцкевича, В. Мамсікова, Г. Неледви, В. Рижих, В. Реунова, Г. Григор’євої, В. Будникова, М. Вайнштейна, І. Макарової-Вишеславської, графіка Г. Якутовича, Ю. Шейніса, З. Лерман… У Києві працював один із найсвоєрідніших українських митців Ф. Тетянич, який одним з перших звернувся у своїй творчості до новітніх художніх практик – мистецтва об’єкту і акціонізму, а у своїх  картинах поєднав образи української історії та фольклору з підкреслено індивідуальною, авторською художньою мовою…

    «Застій» у мистецтві був оманливим. Відокремлена від широкого світу  кордонами та заборонами українська образотворчість  шукала свої шляхи, протиставляючи офіційному мистецтву індивідуальну художню форму, котра спиралася на заново відкриті вітчизняні традиції, по-своєму інтерпретований досвід світового модернізму… Проте хоча у творах київських художників  того періоду можна побачити відгомони тих чи інших напрямків  західного мистецтва, подібність між ними була лише зовнішньою, наповнювалася власними змістами та значеннями. Невипадково,  аналізуючи  радянську образотворчість  другої половини ХХ століття, московський мистецтвознавець  О. Єрофєєв назвав її «мистецтвом індивідуальних психологій», підкреслюючи самобутність художнього мислення,  що  часто повністю перетлумачувала і західний, і попередній вітчизняний досвід, спираючись, перш за все, на особистість самого митця.  Між тим, якщо для  «шістдесятників» важливим було,  перш за все, «повернутися у мистецтво», заново осягнути ті його закони, категорії та цінності, які були  винищені  в  попередні десятиліття сталінізму, заново утверджуючи  у художній діяльності «непрагматичне» ставлення до творчості, важливість індивідуального самовираження й авторського «голосу», право на суб’єктивне сприйняття світу та його складне, неоднозначне відтворення, увагу до художньої мови, «форми» у мистецтві, необхідність знайти в ньому свою, власну тему та ін., то  проблеми  кількох поколінь 1970-х – початку 1980-х років стали ще більш складними, обумовлені каламутними ідеологічними «іграми» у «дозволене» та «заборонене», що виштовхували митців за межі офіційного простору, знову і знову ставали на заваді творчій реалізації. Невипадково  у роки  «застою»  багато художників виїхало з України, а інші прагнули експонувати свої роботи за її межами.  І все ж,  на  рубежі 1970-х –1980-х років  на мистецьку сцену вийшло потужне покоління, що  підготувало та «підштовхнуло» оновлюючі процеси «перебудови». Твори Т. Сільваші, В. Бовкуна, М. Білика, О. Бабака, Ф. Богинського, В. Шишова, І. Губського, О. Сухоліта, Д. Нагурного, А. Тертичного та ін. цього періоду вже були «іншим» мистецтвом, відкривали, окреслювали, демонстрували  нові шляхи української образотворчості.

   …Колекція мистецтва 1960-х – 1980-х років, яку зібрав Музей сучасного  мистецтва України у Києві, має свою особливу цінність і своєрідність. У ній представлені твори дуже широкого кола художників, різних спрямувань та ідейних позицій, імена вже добре відомі глядачеві і такі, котрі ще потрібно відкривати. Але так чи інакше у їхніх роботах  зосереджений величезний культурний, історичний, особистий досвід,  що не втрачає свого значення, здатний не просто відкривати мистецькі образи, а й розповідати про свій час, дивну, сповнену протиріч епоху «від відлиги до перебудови».

 

Галина Скляренко

кандидат мистецтвознавства, художній критик, куратор