ГОЛОВНА Про музей Колекція Виставки МУЗЕЙ TV МУЗЕЙ ДІТЯМ Вiдвiдувачам Новини Видання Нашi проекти Контакти
Саша Прахова - продолжатель традиций рода, который стал киевской легендой
Саша Прахова: «Femina. Lex fati».
Євген Гончаров, in memoriam
Живописна філософія.
Марта Базак: кросна долі.
Іван Красний
Марина Ольхова
Олександр Ольхов
Живописні верлібри Тетяни Красної.
«Під абажуром»
«Цвіт сакури»
«БІЛИЙ АЛЬБОМ». Скарби колекції з музейної збірки
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
Історія одного малюнку з колекції Музею. До 75 річниці «Бабиного Яру»
Владимир Канаш. ЭРНЕСТ КОТКОВ, КОТОРЫЙ НЕ ДАЕТ СЕБЕ ЗАСОХНУТЬ
Алла Ревенко. «Мій світ».
Алла Ревенко. В И Т О К И
Галина Скляренко. Мистецький Київ: від «відлиги» до «перебудови»
Галина Скляренко. «Київський живопис» 1960-1980-х: імена та спрямування
Людмила Лисенко .Київська скульптурна школа
Оксана Ламонова. Шляхи української графіки ІІ-ї половини ХХ століття
Олег Сидор-Гібелинда. Fin de siècle: Reloaded
Олег Сидор-Гібелинда. БУРЕЮ: «НОВА ХВИЛЯ»
«Привітання життя» Олени Яблонської
Живопис як драма: творчість Євгена Волобуєва
Смак літа
Оксана Головчук: "Що подарувати Києву? Те, що написане серцем… В Музеї сучасного мистецтва України триває виставка полотен Лариси та Івана Бровді"
Бровді Лариса. ОСЯЙНИЙ СВІТ МИСТКИНІ
Бровді Іван. ЗАКОХАНИЙ В ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО
Петрова Ольга «МАСТЕР В СВОЕМ ДОМЕ»
Петрова Ольга «РЫЦАРЬ ИСКУССТВА»
Закарпатська школа живопису. В. Манайло-Приходько
«Мистецька мапа України - Закарпаття - П’ята зупинка»
Закарпатська школа живопису. Т. Лупак.
АРТ-ВОЯЖ – виставка, що мандрує
Лена Агамян, Люба Рапопорт. Воспоминания
Марія Лашкевич та Олексій Желтоногов
Балованный Шерешевский
Олександр Тетерін: «Деталі»
Поиск новых форм (Арт Проект «FOUR ARTS»)
"ФРАГМЕНТАЦІЯ» Олег Сидор-Гібелинда .
Три статті про мистецтво Харківщини
“Ранок Перемоги”
Карло Звіринський
Львів-АРТекстиль
Новітній арт-текстиль України
ПЕТР ЛЕБЕДИНЕЦ Мастер художественных прозрений и откровений / Зоя Чегусова
Кольорові вальси художниці Христини з Відня / Д. Горбачов
Игра в беседе с Юлией Лазаревской / Статья в газете "День" Татьяны Эльфской
«Сільський гламур» — попередник глянцю та серіалів / Стаття Олеся Пупиніна в газеті "День"
Закодированные смыслы Анджея Руты / Статья Олеся Пупынина в газете "День"
Олег Сидор-Гібелинда. Сашин голос / Cпогади про Сашу Прахову
Прага - Киев, июнь 2011, выставка живописи - Михаил Щиголь / Статья Наталии Клещевниковой
В столице прошел культурный жлобизм / Статья в \"Хороших новостях\" Ирины Пролыгиной
Саша Прахова - последняя из великой династии / Статья Елены Настюк в "Киевском Телеграфе"
Саша Прахова – продовжувачка традицій роду, що став київською легендою / Стаття в журналі Fine Art Зої Чегусової
"АУТ-211" / Стаття в газеті "День" Ганни Слесаревої
До Києва прибув куратор міжнародного арт-проекту \"АУТ: нейрорізноманітність\" Коан Джефф Байза
Рефлексія над реалізмом. Про виставку Ірини Герасимової \"Нереальний реалізм\"/ Статтья в Art Ukraine Ігоря Тищенка
Спокій безмежності і трансценденція відчаю (Щодо виставки картин О. Павлова і В. Мамсикова)/ Art Ukraine - Стаття Олександра Найдена
Истории пьющих вождей / Статья в \"Экономических известиях\" Сергея Минакова
Ода померлим соснам/ Стаття в \"Экономических известиях\". Оксана Гришина
Намалюй радість / Стаття в "Экономических известиях". Оксана Гришина
Малювання заради життя. Ольга Петрів/ 5 канал
В Киеве открылась выставка молодого азербайджанского художника Расима Сейдимова «RasiMIR».
Дневник в картинах. Виктор Рыжих подтвердил европейскость украинского искусства
Музей сучасного образотворчого мистецтва в Києві відзначає п’ятиріччя
Грузинский «ArtVoyage»: украинское искусство на выезде
Украина и Грузия построили мост - художественный
Виробник щастя
Домашнее видео мирового значения
Авангардний американець У Київ завітав один із засновників незалежного американського кіно — Йонас Мекас
Украинское искусство последних пятидесяти лет представили в Грузии
Эдриан Броуди проведет мастер-класс в Музее современного искусства Украины
В Киеве на Подоле открылся Музей современного изобразительного искусства Украины

Галина Скляренко. «Київський живопис» 1960-1980-х: імена та спрямування


   …Що б не відбувалося в мистецтві, які б карколомні зміни не впливали на його виміри, кордони та якості,  саме живопис залишається чи не найголовнішим, найпоширенішим і найулюбленішим глядачами видом образотворчості, а часто й уособленням мистецтва взагалі. Тим більше, що живопис і справді володіє унікальним художнім діапазоном:  може «розповідати історії», зображуючи на своїх полотнах сюжетні сцени; може дивувати складними поєднаннями форм і кольорів, які за задумом художника трансформують реальність; може взагалі відмовлятися від зображення, занурюючись у магію кольоропису або витончених тональних  сполучень…

     У мистецтві Києва живопису належить головне і, мабуть, визначальне місце. Більш того, можна сказати, що відчуття «живописності» як особливої складової художнього мислення загалом притаманне більшості його митців, у яких би галузях творчості вони не працювали. Чи вплинув тут на творчу свідомість  мальовничий  київський пейзаж, чи «живописність» є особливою рисою української художньої традиції взагалі, сказати важко. Але так чи інакше,  традиційно саме з живописом в історії української  образотворчості були пов’язані головні новації, стилістичні, образні, формально-пластичні зміни.

     Аналізуючи в цьому плані «київський живопис» другої половини ХХ століття, 1960-х -початку 1980-х років,  очевидно, що  і тоді саме в царині малярства зосереджувалися, мабуть,  чи не головні дискусії часу. Початок 1960-х став  тут  важливим і переламним. Вільні вітри «відлиги» відкрили новий етап у культурі, надали  можливість  художниками для власного творчого пошуку. Адже у спадок  від попередників «поколінню шістдесятих» залишилися не тільки «викреслені» сторінки вітчизняного та світового мистецтва та культури, «забуті імена» і «заборонені» явища, не тільки тотальна ідеологізація творчості, котра зводила завдання художника до сумлінного ілюстрування партійних настанов, а й заперечення самих основ професії, які потрібно було вибудовувати заново. А тому «новими» для радянського мистецтва в цілому, та українського зокрема,  ставали цілком «традиційні» художні вартості: інтерес до широкого кола традицій, субєктивність бачення,  увага до художньої форми… Тема «повернення у мистецтво» з його складністю, неоднозначністю, співзвучністю національним традиціям і в той же час прагненням увійти у світовий культурний простір  залишається найважливішою, фактично, до років «перебудови», на кожному новому етапі наповнюючись  іншим, новим змістом. 

     Колекція Музею сучасного мистецтва України певною мірою відтворює художні спрямування часу. І хоча  поза нею залишаються ще багато імен і творів, які є важливими для   загальної картини цих десятиліть, музейне зібрання живопису  є достатньо  репрезентативним,  надає багатий матеріал і для шанувальників мистецтва, і для його дослідників.

      Отже,  на межі 1960-х новий етап розпочався у більшості київських живописців, принаймні таких,  які ставилися до своєї професії як до творчості.  Зокрема, на відміну від попередніх сюжетних картин, «класик соцреалізму» Сергій Григор’єв починає писати позбавлені дидактики камерні пейзажі та жанрові етюди; ліричні ноти проглядають у стриманих краєвидах Володимира Костецького; більш розкутими та насиченими кольором стають роботи Віктора Бабенцова; а у живописі Миколи Глущенка розквітають яскраві насичені кольори, на певному етапі набуваючи майже абстрактної самодостатності…

      Справжнім, надзвичайно важливим явищем українського мистецтва  стала творчість Тетяни Яблонської, розпочата, як відомо, ще наприкінці 1930-х років і міцно вписана в історію соцреалізму 1940-х - початку 1950-х. І хоча й надалі її роботи залишалися у цілком «офіційному» художньому просторі, нічого соцреалістичного в них вже не було. Відкривши для себе потужну креативність народного мистецтва, художниця суттєво змінює у 1960-х рр. стилістику своїх картин, наповнюючи їх не тільки новими сюжетами з життя українського села, а й тою виразною декоративністю, котра збігалася із загальними вимірами «сучасного стилю», яким переймалося тоді нове радянське мистецтво. Однак властивий Т. Яблонській  особливий тонкий чуттєво-живописний  дар змусив її знову через кілька років змінити свою  художню мову: наприкінці 1960-х мисткиня звертається до традицій класичного малярства, з його складними тонально-кольоровими співвідношеннями, витонченою просторовістю, увагою до кожного, найдрібнішого елемента полотна. Її  картини наповнюються  більш складними метафоричними змістами, перекидаючи образні «містки» до історії  образотворчості. А полотно «Льон» 1977 року було назване критикою  етапним  для всього  радянського мистецтва. Надзвичайно важливими для українського  живопису стали і її  пейзажі 1970-1980-х років,  складні, тональні, стримані за кольором, багатозначні за образно-емоційним звучанням, вони по-своєму, глибоко і проникливо відтворювали суспільні настої «епохи застою», з її застиглою невизначеністю і внутрішньою напругою…  Порівнюючи сьогодні ці твори художниці з іншими роботами київських митців, очевидною стає не тільки їхня близькість до витонченого, підкреслено камерного живопису Євгена Волобуєва, або тонких прозорих  пейзажів Бориса Рапопорта чи  Ганни  Файнерман, а й до творів  одного з  найбільш своєрідних художників «андеграунду» Якима Левича, який у своїх «туманних картинах», по суті, вирішував ті ж самі творчі завдання, однак наповнював їх, напевно, більш  виразною  субєктивністю, особливою  образною інтонацію та своєрідністю пластичної мови, яких і не могли «пробачити» художнику чиновники від мистецтва… Творчість Т. Яблонської вплинула на широке коло київських митців, а особливо на студентів її майстерні у Київському державному художньому інституті, де вона викладала з 1966 до 1973 року… 

    Розпочатий на межі 1960-х етап у вітчизняному мистецтві був позначений, перш за все, різноспрямованістю творчих шукань.  Художники вибудовували власні шляхи у мистецтві. Серед митців покоління – Анатолій Лимарєв з його напруженим  живописом, у якому  реальні мотиви були тільки засобом   вираження свого драматичного світовідчуття;  філософ  мистецтва Григорій Гавриленко, який у своїй творчості поєднував символічні фігуративні та абстрактні  твори, «академічно» зважені, звернуті до  формальної  довершеності пластичного вислову… Розкутістю художньої мови та образності, що у свій спосіб інтерпретували  мотиви українського бароко, позначені картини Юрія Луцкевича, а твори Віктора Рижих і Галини Неледви принесли в український живопис переосмислені традиції живопису початку ХХ століття та більш складні сюжетні мотиви, де реальність поєднувалася з авторською фантазією та вигадкою; новий для радянського мистецтва «зріз» повсякдення  поставав у картинах Ігоря Григор’єва, в яких він зображував  сцени з життя  міста та виразні,  пластично насичені портрети сучасників;  полотна Галини Григор’євої, близькі до середньовічних фресок і гобеленів,  окреслювали особливий  образний світ,  сповнений ідеальної гармонії та  душевного спокою; а дуже різні за стилістикою картини Михайла Вайнштейна демонструють діапазон творчих шукань художника, що простяглися від «суворого стилю» до напруженої експресивності; на межі абстрактності та фігуративності, активно залучаючи досвід народного мистецтва, а разом з ним і західного модернізму початку ХХ сторіччя, розгортався живопис Миколи Малишка та Ніни Денисової. Особливе місце  серед київських живописців належить Олександру Дубовику, у картинах якого, на межі абстракції та фігурації, геометричні структури у складному умовному просторі несподівано наповнюються  внутрішнім драматизмом… Однак,  хоча на тодішні офіційні виставки твори цих художників  або не потрапляли, або потрапляли нечасто,  або  просто «губилися» серед величезних  більш-менш вправно намальованих «тематичних картин», їхня присутність в українському мистецтві рухала його розвиток, так чи інакше розширюючи та урізноманітнюючи творчий простір.

      Свої теми та образи приносили в малярство і художники  поколінь 1970-х – початку 1980- років. Їхнє утвердження на мистецькій сцені не було таким контроверсійним, припало на інші суспільні часи та іншу культурну політику, коли найпоширенішим ставав принцип «замовчування»  нових явищ. Невипадково художники все більше прагнули  експонувати свої роботи за межами Києва – у Москві, Ленінграді, Ризі, Таллінні, Ташкенті, Софії… Картини Володимира Буднікова 1970-х – початку 1980-х років утверджували в українському малярстві  нові сюжети, неоднозначну метафористику, а у розпочатій  на межі 1970-х  творчості одного з найпослідовніших  живописців  Тиберія Сільваші, поступово ускладнюючи суто колористичні завдання,  складався той новий київський «ненаративний живопис», що стане однією з помітних тенденцій вже наступного, «перебудовчого» періоду… Виразна  експресивність, у якій поєднується  вільна  живописність і своєрідний неопримітивізм,   відзначає живопис Любові Рапопорт. Її картини - це  новели  з життя міста, у яких реальні враження трансформуються у драматичні гротесково-фантастичні образи…

     Наприкінці 1970-х, певною мірою саме як опозиція цій різноспрямованій живописності, у Києві складається особлива «українська версія гіперреалізму». Її авторами стали троє молодих тоді художників Сергій Шерстюк, Сергій Базілєв та графік Сергій Гета. Захоплення фотографією та кольоровими слайдами, певний вплив американського мистецтва, виставки якого демонструвалися у 1970-х у Москві,  творча зацікавленість західними новаціями, скупі відомості про які молоді художники вишукували з поодиноких журналів та альбомів, а головне – бажання знайти нову художню мову,  яка б відповідала їхньому відчуттю сучасності стали основою нового напрямку. На тлі загальної кольорової та пластичної «розкутості» київського живопису «фотографічні» картини молодих митців були несподіваними. Адже, окрім ретельного відтворення на полотні глянцевої поверхні фотознімку, часто із спеціальними подряпинами та ушкодженнями, що виникають при аматорському фотодруку, молоді митці зображували й інший зріз реальності - коло своїх друзів і близьких, чий спосіб життя був далеким від радянських нормативів. У свій спосіб їхні картини поставали проти того, що було публічним, традиційним і нудним, обстоюючи те, що було приватним, прихованим і цікавим… І хоча на початку 1980-х ці художники переїхали до Москви, певне тяжіння до «фотореалізму» залишило свій відбиток у картинах цього часу інших митців  – Є. Гордійця, С. Одайника, у графіці С. Якутовича, В. Бовкуна, В. Попова, хоча й залишилося для більшості з них лише епізодом…

      Очевидно, що розмова про мистецтво того чи іншого творчого осередку, художнього центру, яким є Київ, не  може обмежуватися  лише переліком найбільш яскравих творчих особистостей.  Приносячи із собою своє, індивідуальне художнє бачення світу, виразність художньої мови, формальні прийоми, незвичну манеру, вони «заражають»  ними  колег, друзів. Колекція Музею сучасного мистецтва України особливо цікава саме тим, що зібрала широкий діапазон різного за своїми художніми якостями та ознаками живопису,  у якому   твори відомих  майстрів доповнюються роботами  більш скромних митців, без яких, однак, не можна відтворити загальну картину часу, твори котрих і окреслюють особливості  естетичних  пріоритетів і уподобань «київського мистецтва». Пейзажі та натюрморти, портрети та  фігуративні сцени, поодинокі абстрактні полотна пунктирно окреслюють коло творчих зацікавлень київських митців радянської доби,  їхні прагнення  «говорити своїм голосом», нехай і не дуже гучним та виразним,  зображувати те, що цікавить і хвилює.

     …В останні роки  живопис радянського часу другої половини ХХ століття  знову привертає увагу шанувальників  мистецтва. І хоча загалом  ці картини відрізняються від більш  яскравих, парадоксальних, загострено виразних творів сучасності,  їхній художній зміст не зникає, має свою і не тільки суто «історичну» цінність.  У ньому живе індивідуальність художників, їхня фантазія і досвід, власне, часто  несподіване перетлумачення світових мистецьких напрямків, емоційність і образна несподіваність. Варто навести слова мистецтвознавця О. Лебєдєвої, яка характеризує цю епоху «як одну з найбільш яскравих сторінок у нашому живописі. Хвиля короткоплинних сенсацій спаде, роботи цих майстрів залишаться явищем культури, яке увібрало в себе живі почуття…» Можна додати – щирість і відкритість, безкорисливе прагнення творити, захоплення мистецтвом і його вічною таїною…

Галина Скляренко,

кандидат мистецтвознавства, художній критик, куратор