ГОЛОВНА Про музей Колекція Виставки МУЗЕЙ TV МУЗЕЙ ДІТЯМ Вiдвiдувачам Новини Видання Нашi проекти Контакти


"ФРАГМЕНТАЦІЯ» Олег Сидор-Гібелинда .


 Болюча роздробленість навколишнього світу нині вважають за аксіоматичну. Фрустрація, неминуча при усвідомленні цього факту, почасти компенсується (майже за Шопенгауером) мужністю мистецтва, яке не лише констатує його, але й виводить на високий рівень філософічного осмислення, відтак – благотворного дистанціювання та внутрішнього подолання – в ім”я грядущої гармонії.Сенсовим підгрунтям виставки двох митців з двох європейських країн – Віктора Дейсуна та Карлоса Гарсія Лахоса - невипадково обрано поняття фрагментації. Само по собі напрочуд складне та багатошарове – словники дають розмаїті тлумачення його, аж до нуклеарного та прагматично-медичного, а префіксова метаморфоза терміну приводить нас у лоно специфічної комп”ютерної практики – на грунті мистецтва воно виявляє нові, несподівані нюанси змісту, при тім позбавляючись похмуро-негативного, заледве не трагічного підтексту.

 Почнемо з того, що кожен із митців – по-своєму, та не всупереч колезі, хоча б тому, що в кожного з них своя царина, малярська чи скульптурна – виходить із розуміння мерехтливої многоскладовості універсуму, використання його характерної фактури на полотні чи, що менш очевидно, хоч і беззаперечно, у просторі. В живописній творчості безумовним виступає творче переосмислення, що б не скзати – ревізія спадку пуантилістів, які уподіблювали світ рівномірно-мальовничій мозаїці, у тривимірно-пластичному доробку відчутним є опертя на здобутки Піта Мондріана та укрупнення візуально-онтологічних складових.

 Враховуючи й те, що іспанський скульптор тут нерідко запитує малярську царину, а український живописець вряди-годи тяжіє до власне скульптурних означень, опуклостей, які владно зринають на поверхні полотна – їхній сумісний експозиційний виступ складається із двох динамічних взаємодоповнень, кожне з яких видається органічним фрагментом наступного, чи навіть його продовженням.

 Виставкова реальність начебто фрагментується, розшаровується на частки артефактів, які вільно співвіснують пліч-о-пліч, сміливо долаючи упередження кордонів, націй, культур, поготів – міжвидових арт-ієрархій, чи не суворіших за своїми вимогами од тих, які диктують ієрархії, що їм передують. Тим самим, скоєна диференціація стає тут поштовхом до мистецького синтезу, тим ціннішого, що він не передбачений системою. 

Як збіг обставин – утім, по-своєму пророчий – сприймаєм наявність ключового терміну експозиції в назві твору одного із авторів – що резонує із свідомим намаганням, ним же висловленим напередодні реалізації проекту, який полягає у “перемішуванні, перешнуруванні фрагментів творчості двох художників”, інший з яких залюбки послугується у своєму доробку такими співприлеглими поняттями як Diversidad (Різниця) чи Almas Gemelas (Душі-близнята). При бажанні, якесь із них могло би стати нам у пригоді при аналізі цього проекту…

Там, де один вид мистецтва – відтак і автор, у ньому “задіяний”, - демонструє центробіжність, інший схиляється до центрострімкості. Якщо живописна картина виявлює “волю до (виявлення) фрагменту” – у формі подріблення реальності, то скульптурний твір оперує синтетичними сутностями, для яких фрагмент є цеглинкою в побудові окремого дому. Як і всі схеми, ця теж лишається вельми умовною, хоч і нівроку зручною для пояснення процесу “притягування протилежностей”, які ми можемо передбачати в обох митцях.

(Такі далекі, такі різні – Україна з Іспанією – два фрагменти колишніх імперій, остання з яких була її осердям – усе частіше зближаються своїми культурами. Явище це належить останній добі, позаяк ще у ХІХ ст. герой Гоголя, саме поринаючи у чорторий божевілля, мріяв стати “іспанським королем”, а герой Достоєвського, на питання, що він пише зараз, бовкав невпопад: “щось із іспанської історії…”. Та в же в ХХ ст. все докорінно змінюється: разом із “Кобзарем” “Дон Кіхот” стає одною з настільних книжок культурного українця, а веласкесова “Інфанта Маргарита” – одним із символів мистецького Києва. Окрема тема – незрозуміла популярність у народі творів Сальвадора Далі – та знають у нас і Міро, і Гауді, і Бунюеля. Українською давно перекладені “Сарагоса” Беніто Переса Гальдоса та шедеври Мігеля де Унамуно, не кажучи про деяких популярних белетристів сьогодення).

 З іншого боку, якраз мистецтво – і взагалі, і сьогоднішнім своїм гідним відрузком – дає сучасному глядачеві не послідовну та струнку карту дійсності, яка слугує йому “поживним матеріалом”, а лише фрагмент її – залежно від таланту художника, позірно адекватний – чи гротесково-тенденційний. Позаяк актуальне мистецтво давно полишило ілюзію об”єктивізму, воно, як не дивно, тяжіє до другої тенденції, особливо (ця риса єднає двох наших авторів) якщо вони обрали своїм творчим методом нефігуратив – розуміючи його якнайзагальніше. Скажімо, вітчизняний митець у цьому сенсі віддає перевагу терміну “формалізм”, або ж стосовно певного перідоду своєї творчості – “пуантилістичний абстракціонізм”.

Наскільки довільним – чи, навпаки, іманентно-репрезентативним - бути цьому фрагменту? До якої міри вільно митцеві подрібнювати приступний його оку кавалок реальності – де існує та межа, співставна з межею поділу умовної атомарної субстанції, поблизу якої автор спиняється, аби звідти розпочати свою індивідуальну креацію, що могла би стати (вона й стає нею) енергійною протиотрутою розпаду, розкладу, ентропії, занепаду? Питання ці, певно, не до митця. Він робить свою справу, полишаючи нам солодкий тягар осмислення, що ми й намагаємося здійснити.

 Звісно, один з учасників експозиційного проекту більш раціональний, зважений, навіть холоднуватий у своїх розрахунках – інший же видається відданим на поталу вітрам хаосу, яких він врешті-решт приборкує… Враження це загалом оманливе, бо і в одному випадку за зовнішнім холодом-спокоєм криється непростий процес подолання сумнівів. В іншому, розбурхана емоційнійсть приховує тверезе розуміння своїх потенцій – в тому числі, в боротьбі зі стихією, можливості якої аж ніяк не безмежні, на відміну од потенційних можливостей талановитого автора.

 “Ex ungue leonem”, “за кігтем впізнаєш лева”, гласить стара латинська приказка. По суті вона вже є обгрунтуванням “поетики фрагменту”, яка дещо згодом надихала японців та французьких імпресіоністів, які, в свою чергу, надихалися японським спадком – а потім дали поштовх і пуантилістам, про внесок яких вже йшлося вище. Однак не варто розуміти цей процес надто однозначно. Адже тільки дуже впевнені у собі, зважені та раціональні епохи – як-то “залізне” ХІХ-е століття могли дозволити собі маргінальну (тобто, фрагментарну) опозицію у формі відверто-фрагментарного.

 Нині, коли загальне уявлення про дійсність вже не претендує на всеохопність, а буттєві орієнтири, як то кажуть, зійшли з рейок – митцеві не лишається нічого іншого, як вибудовувати персональний мікрокосм із окремо взятого фрагменту – вже не конче акцентуючи його відрузковість, випадковість, імпресійність. Натомість його попередники, навіть вдаючись до фрагментозного експерименту, усвідомлювали себе нащадками Великої Світової Єдності, яку сьогодні доводиться конструювати заново… і не без втрат.

 Але крім глобального горизонту співставлення існує ще й персональний рахунок творчості кожного із учасників виставки. Адже при усій гаданій значущості (розпочавшись у Києві, вона має продовжити своє існування у Сарагосі, чому завдячує підтримці Іспанського посольства та української галереї “Мистецька збірка”) вона не вичерпує і якоїсь частки доробку авторів – щодо останньогог вона виступає у ролі “фрагменту фрагменту”. Її своєрідність швидше характерологічна, аніж субстративна. Вона більше натякає, аніж концентрує-в-собі; скоріш віддалено віддзеркалює “щось”, аніж його повноправно “це” представляє чи втілює “його” наочно.

 Звісно, сама по собі малярське полотно, скульптура чи гравюра з рисунок вже є фрагментами авторського задуму, який просто неможливо здійснити вповні. Недоговореність аретфакту – це ще й одне з правил мистецької гри. Як казав Ортега-і-Гассет, “картина виставляє напоказ лише одне обличчя, тоді як її торс лишається зануреним у потік часу…” (“Мистецтво у теперішньому та майбутньому”, 1926-27). Інша річ, що природа вмовчання за різних епох буває різною, в одному випадку витікаючи з власне авторських завдань, так би мовити, “жаги лаконізму”, чи є наслідкомом вживання “езопової мови”, до якої спонукується зовнішніми обставинами – на які теж можна реагувати неоднаково.

 Сьогодні ми все частіше бачимо повернення до жахливої стадії хтонічного космосу, вагітного конфліктами. Відтак художник сьогодення – на своїй малесенькій часточці – фрагменті! - реальності, що йому припала до пензля чи стека, олівця або ж різця, відповідає на жорский виклик часу візуально-індивідуальним “проектом Гармонізації”, що може слугувати його сучасникам духовним тренажером, ситуативним прикладом чи зразком арт-терапії.Крім того, на момент написання тексту один та інший митець сам перебуває у неперервному пошуку. Внутрішня еволюція творчості часом невпізнаванно змінює лице художника. Так, автор вітчизняний, як ми мали нагоду впевнитися у тому, вже відмовився від надто зовнішніх прикмет фрагментації у своїх картинах останнього в часі періоду – щодо автора іноземного, то його арт-поступ лишається для нас загадкою, відповідь на яку ми, можливо, отримаємо вже споглядаючи завершену виставку під промовистою назвою “Фрагментація”  

Олег Сидор-Гібелинда,

 

мистецтвознавець.