ГОЛОВНА Про музей Колекція Виставки МУЗЕЙ TV МУЗЕЙ ДІТЯМ Вiдвiдувачам Новини Видання Нашi проекти Контакти
Саша Прахова - продолжатель традиций рода, который стал киевской легендой
Саша Прахова: «Femina. Lex fati».
Євген Гончаров, in memoriam
Живописна філософія.
Марта Базак: кросна долі.
Іван Красний
Марина Ольхова
Олександр Ольхов
Живописні верлібри Тетяни Красної.
«Під абажуром»
«Цвіт сакури»
«БІЛИЙ АЛЬБОМ». Скарби колекції з музейної збірки
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
Історія одного малюнку з колекції Музею. До 75 річниці «Бабиного Яру»
Владимир Канаш. ЭРНЕСТ КОТКОВ, КОТОРЫЙ НЕ ДАЕТ СЕБЕ ЗАСОХНУТЬ
Алла Ревенко. «Мій світ».
Алла Ревенко. В И Т О К И
Галина Скляренко. Мистецький Київ: від «відлиги» до «перебудови»
Галина Скляренко. «Київський живопис» 1960-1980-х: імена та спрямування
Людмила Лисенко .Київська скульптурна школа
Оксана Ламонова. Шляхи української графіки ІІ-ї половини ХХ століття
Олег Сидор-Гібелинда. Fin de siècle: Reloaded
Олег Сидор-Гібелинда. БУРЕЮ: «НОВА ХВИЛЯ»
«Привітання життя» Олени Яблонської
Живопис як драма: творчість Євгена Волобуєва
Смак літа
Оксана Головчук: "Що подарувати Києву? Те, що написане серцем… В Музеї сучасного мистецтва України триває виставка полотен Лариси та Івана Бровді"
Бровді Лариса. ОСЯЙНИЙ СВІТ МИСТКИНІ
Бровді Іван. ЗАКОХАНИЙ В ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО
Петрова Ольга «МАСТЕР В СВОЕМ ДОМЕ»
Петрова Ольга «РЫЦАРЬ ИСКУССТВА»
Закарпатська школа живопису. В. Манайло-Приходько
«Мистецька мапа України - Закарпаття - П’ята зупинка»
Закарпатська школа живопису. Т. Лупак.
АРТ-ВОЯЖ – виставка, що мандрує
Лена Агамян, Люба Рапопорт. Воспоминания
Марія Лашкевич та Олексій Желтоногов
Балованный Шерешевский
Олександр Тетерін: «Деталі»
Поиск новых форм (Арт Проект «FOUR ARTS»)
"ФРАГМЕНТАЦІЯ» Олег Сидор-Гібелинда .
Три статті про мистецтво Харківщини
“Ранок Перемоги”
Карло Звіринський
Львів-АРТекстиль
Новітній арт-текстиль України
ПЕТР ЛЕБЕДИНЕЦ Мастер художественных прозрений и откровений / Зоя Чегусова
Кольорові вальси художниці Христини з Відня / Д. Горбачов
Игра в беседе с Юлией Лазаревской / Статья в газете "День" Татьяны Эльфской
«Сільський гламур» — попередник глянцю та серіалів / Стаття Олеся Пупиніна в газеті "День"
Закодированные смыслы Анджея Руты / Статья Олеся Пупынина в газете "День"
Олег Сидор-Гібелинда. Сашин голос / Cпогади про Сашу Прахову
Прага - Киев, июнь 2011, выставка живописи - Михаил Щиголь / Статья Наталии Клещевниковой
В столице прошел культурный жлобизм / Статья в \"Хороших новостях\" Ирины Пролыгиной
Саша Прахова - последняя из великой династии / Статья Елены Настюк в "Киевском Телеграфе"
Саша Прахова – продовжувачка традицій роду, що став київською легендою / Стаття в журналі Fine Art Зої Чегусової
"АУТ-211" / Стаття в газеті "День" Ганни Слесаревої
До Києва прибув куратор міжнародного арт-проекту \"АУТ: нейрорізноманітність\" Коан Джефф Байза
Рефлексія над реалізмом. Про виставку Ірини Герасимової \"Нереальний реалізм\"/ Статтья в Art Ukraine Ігоря Тищенка
Спокій безмежності і трансценденція відчаю (Щодо виставки картин О. Павлова і В. Мамсикова)/ Art Ukraine - Стаття Олександра Найдена
Истории пьющих вождей / Статья в \"Экономических известиях\" Сергея Минакова
Ода померлим соснам/ Стаття в \"Экономических известиях\". Оксана Гришина
Намалюй радість / Стаття в "Экономических известиях". Оксана Гришина
Малювання заради життя. Ольга Петрів/ 5 канал
В Киеве открылась выставка молодого азербайджанского художника Расима Сейдимова «RasiMIR».
Дневник в картинах. Виктор Рыжих подтвердил европейскость украинского искусства
Музей сучасного образотворчого мистецтва в Києві відзначає п’ятиріччя
Грузинский «ArtVoyage»: украинское искусство на выезде
Украина и Грузия построили мост - художественный
Виробник щастя
Домашнее видео мирового значения
Авангардний американець У Київ завітав один із засновників незалежного американського кіно — Йонас Мекас
Украинское искусство последних пятидесяти лет представили в Грузии
Эдриан Броуди проведет мастер-класс в Музее современного искусства Украины
В Киеве на Подоле открылся Музей современного изобразительного искусства Украины

Євген Гончаров, in memoriam



А зараз покажи мені оплеск однієї долоні…

Коан ченця Мокурая


Над статтею про Євгена Гончарова ми працювали разом з Сашею – записували спогади, відбирали роботи і планували опублікувати матеріал до роковин його смерті. Саша встигла вичитати статтю

Гєнчик, саме так називали його рідні і друзі, відійшов у кращі світи 23 травня 2010 року. Проводжаючи його в останню путь, Саша сказала: «Напевне, Господу потрібні живописці для розписів небесних склепінь, і він покликав до себе Гєнчика»… Рівно через рік, 23 травня 2011 року Київ прощався з його дружиною, видатною художницею, яскравою, чарівною, талановитою Сашею Праховою, так дивовижно подібною до своєї прабабусі Емілії, з якої геніальний Врубель писав Богородицю для Кирилівської церкви…


Вповні осягнути творчість художника іноді не менш складно, аніж почути оплеск однієї долоні – це можливо лише перейшовши межу «матеріального» звуку, побутових реалій, від яких сучасній людині, нажаль, майже немислимо відсторонитись. Звісно, звуки мають свої аналоги у візуальних кодах і якби ми спробували створити колірний парафраз згаданого дзенівського коану, то несподівано отримали б відповідь – колір та форма у своїй досконалій довершеності і є тими «німотними звуками або оплеском однієї долоні», що їх намагався «почути» маленький Тойо, учень ченця храму Кеннін Мокурая, на прізвисько «Грім, що мовчить»: «Я більше не міг збирати звуки, я переступив межу і досяг німотного звуку».

Євген Гончаров завжди інтуїтивно відчував спорідненість кольору і звуку: його декоративні панно сповнені нестримним ритмом, його графіці притаманна тонка, ледь помітна вібрація ліній, що складається у виняткову мелодію, його монументальний живопис, наче могутні акорди – бездоганне поєднання віртуозної техніки, непересічного таланту і відданості фаху.

Народився художник 1946 року у Биковні і його перші дитячі спогади пов'язані з особливостями повоєнного життя: одного разу у лісі, де діти зазвичай проводили свій вільний час, вони зненацька почули дивний гул, наче тремтіла земля. Це вібрувала закопана у землю пуста цистерна, коли поряд проїжджала військова техніка. Звук цей навіки врізався у пам'ять хлопчаків. Повоєнний Биковнянський ліс таїв у собі чимало цікавих знахідок – якось вони з братом знайшли цілу кіноустановку – на величезних металевих «бабінах» була записана майже вся кінокласика тих часів – і хлопчаки разом з друзями влаштовували кіноперегляди, безкінечно насолоджуючись трофейними фільмами: «Серенада Сонячної Долини», «Казки Віденського лісу», майже вся продукція Волта Діснея закарбували у дитячій свідомості захоплення казково гарними, віртуозно зробленими картинами. Звичайно, саме ці фільми вплинули на подальший вибір професії – Володя, старший брат Євгена, став режисером анімаційних фільмів – він є автором таких перлин української анімації, як «Чотири таргани і цвіркун», «Малятко Гіпопо», співавтором мультсеріалу «Капітан Врунгель» та багатьох інших прекрасних фільмів, які нажаль не побачили широкого екрану.

Євген Гончаров завжди мислив себе лише художником. Закінчивши вісім класів загальноосвітньої школи, продовжив навчання у художньому технікумі, (тепер Інститут декоративного мистецтва та дизайну ім. Михайла Бойчука), а наприкінці 60-х – поч. 70-х рр. вступив до Київського художнього інституту, до майстерні талановитого художника і педагога Володимира Журавля – відомого живописця, учня знаменитого Сергія Григор'єва, який, в свою чергу, як живописець формувався під впливом Федора Кричевського та Фотія Красицького. Не випадково прагну згадати тих, хто мав безпосередній та опосередкований вплив на творчість художника. Саме завдяки низці видатних художників-педагогів Київського художнього інституту, які зуміли зберегти і передати молодшому поколінню творчу енергетику своїх вчителів – Бойчука, братів Кричевських, Нарбута, Красицького, продовжилась спадковість традицій у художній освіті Києва, не припиняла розвиватись київська живописна школа, яскравим представником якої залишається Євген Гончаров.

Вже від початку свого навчання він фактично був сформованим художником, з власним живописним обличчям, своїм стилем. На певному етапі навіть вирішив, що йому не потрібна вища освіта і поспішаючи закінчити інститут, вибрав педфакультет, де треба було навчатися лише 4 роки. У 70-х роках педагогічний факультет Київського художнього інституту був одним з найкращих за рівнем знань, давав досить сильну, багатогранну художню освіту. Саме в інституті він освоїв техніку мозаїки, став одним з кращих монументалістів Києва і як результат, у 1998 році отримав запрошення увійти до групи художників та реставраторів, які відтворювали унікальні мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Так званий «михайлівський» період – розписи відновленого Михайлівського Золотоверхого, чи не найвагоміший етап в житті художника. Творча група, під керівництвом відомого фахівця з фресок і мозаїки художника-реставратора Леоніда Тоцького, повинна була відтворити у відродженому Михайлівському соборі мозаїки у манері початку XII ст. – вони займали головну баню собору (склепіння, барабан, паруси) і в центральний вівтар. Художники ґрунтовно вивчали мозаїчні кладки не тільки у Софії Київській, але й мозаїки, створені в X, XI, XII століттях у Візантії, Сицилії, Болгарії, Хорватії, Сербії, Македонії. Свою роботу вони виконали максимально правдиво, створивши мозаїки в манері, що панувала в Києві саме у XII столітті. Євгену припала одна з найбільш складних ділянок роботи – він виконував функцію личника, тобто створював відкриті фрагменти тіла святих, які в іконописі називаються личним письмом. Майже уся лична частина мозаїк Михайлівського Золотоверхого, окрім Христа Пантократора у медальйоні центральної бані, створена саме Євгеном Гончаровим. Мозаїка, як одна з найскладніших технік монументального живопису, вимагає від художника вишуканого смаку, великого терпіння та чималої майстерності, вона категорично не прощає помилок, зобов'язує до акуратності і математичної точності – Євген досконало володів усіма цими рисами.

Ми маємо захоплюючий літопис перебігу оздоблювальних робіт Володимирського собору у Києві наприкінці XIX ст., натхненником створення і керівником виконання яких був професор університету св. Володимира Андріан Праховi. Розписи Михайлівського Золотоверхого кінця XX – початку XXI ст. заслуговують не меншої уваги – вони створені достойним колективом майстрів, кожен з учасників якого виконував свою роботу добросовісно і на належному фаховому рівні. Напевне ця тема ще очікує на свого дослідника. Проте спогади одного зі свідків цього тривалого процесу, дружини Євгена, Саші Прахової і правнуки Адріана Вікторовича, хотілося б тут відтворити: «Це було величезне замовлення, панувала неймовірна напруга – вони всі страшенно дивувалися, що ніхто жодного разу не зірвався з риштувань, ніхто не забився, здавалось, просто Господь їх вів. На цих розписах проходило все життя тих, хто брав участь у оздоблювальних роботах, хіба що весіль не було. Усі учасники процесу знаходились у стані небувалого творчого підйому, можна навіть сказати загальної ейфорії. Якось у гості приїхали американці й, оскільки треба було перекладати, я змушена була вести їх до собору, врешті ми полізли на риштовання і я стямилася лише тоді, коли зрозуміла, що рукою тримаюсь за лик Пантократора.

Пам'ятаю мить, коли всі художники спостерігали з бань Михайлівського Золотоверхого сонячне затемнення – це справді було неповторно величне видовище: стіна з іще незакінченими сакральними розписами, а за нею цілий Всесвіт, що на кілька секунд занурився у темряву. Період роботи над розписами у Михайлівському соборі був дуже складним, були пошуки, суперечки, в певний момент навіть з'явились елементи відторгнення вже зробленого, проте в підсумку, собор насправді зайняв належне місце серед монументальних сакральних розписів нашого часу».

Монументальними роботами Євгена Гончарова чи не щодня, самі того не відаючи, милуються кияни та гості столиці – так, зокрема, йому належить лична частина (обличчя і руки) всіх постатей на станції метро «Золоті ворота».

Творча спадщина Євгена Гончарова – це монументальні розписи Михайлівського Золотоверхого, мозаїчні панно Київського метра а також графічні та живописні роботи. Останні – переважно абстрактні композиції, в яких звучить живописний голос таємного, до кінця не пізнаного єства талановитого, неординарного художника, що надзвичайно тонко відчував поетику композиції, колірний ритм, був витонченим, добірним стилістом. Стилістика його творів виростає з глибин індивідуальної міфології автора, як самодостатній, особистісний акт, презентуючи нам, глядачам, досконале володіння мовою форми та кольору. Його ретельно вивірені абстракції викликають вібрації, імпульси і ритми, закорінені у нашій підсвідомості. Завдяки своїй дивовижній зовнішній простоті вони уподібнюються до орнаментальних композицій, що на рівні генетичного коду тисячоліттями живуть у народному мистецтві, виконуючи функцію міфологемного знаку, який завжди перебуває у сфері чистого духу і стає доступним лише завдяки візуальній «матеріалізації» художником. У виконанні Євгена Гончарова ці знаки стають відправними пунктами у пізнанні явища чи, іншими словами, абстрактними моделями реальності, надзвичайно структурними, насиченими формальними і колірними зв'язками, що творять потужне суголосся з природою і ключовими цінностями епохи.

Поет і мислитель Даниїл Андрєєв вважав, що існує щось на зразок «душі» мистецького твору. Її тонкі матеріальні згущення подібні до волокон туману різних відтінків і звучання, в яких, якщо твір високохудожній, відбувається просвітлення, паралельно просвітленню їхнього творця; у підсумку вони включаються в об'єм особистості художника, осяюють і підіймають як творця, так і тих, хто сприймає твір. Твори Євгена Гончарова, нажаль нечисленні в земному плані, мають просвітлену душу і проявляються на небесах осяйною тишею веселки, споглядаючи яку, ви чуєте, як звучить оплеск однієї долоні.


Саша Прахова, in memoriam


Над статтею про Євгена Гончарова ми працювали разом з Сашею – записували спогади, відбирали роботи і планували опублікувати матеріал до роковин його смерті. Саша встигла вичитати статтю…

Гєнчик, саме так називали його рідні і друзі, відійшов у кращі світи 23 травня 2010 року. Рівно через рік, 23 травня 2011 року Київ прощався з його дружиною, видатною художницею, яскравою, чарівною, талановитою Сашею Праховою, так дивовижно подібною до своєї прабабусі Емілії, з якої геніальний Врубель писав Богородицю для Кирилівської церкви. Прощався з Сашею і Володимирський собор, існуванню якого Київ завдячує її прадіду, видатному історику мистецтв, археологу, реставратору і художнику Адріану Прахову.

Надзвичайно життєлюбна, вона мала грандіозні плани на літо: участь у пленері, традиційний відпочинок з онуком Миколою, випуск каталогу творів чоловіка…

Саша була людиною цілісної культури – вона однаково добре знала літературу, історію мистецтва і все, що робила в своєму фахові, було безмірно талановитим і вагомим. Вона належала до нобілів – тих, хто живе творчо, життям напруженим, не сподіваючись на привілеї, які здавалося б, були даровані їй походженням зі славетного роду Прахових. Благородство успадковане, у випадку Саші було примножене її власним талантом, реальною, діяльною шляхетністю її душі, яка наче в дзеркалі, відбивається в просвітленому Сашиному живописі.

Вони познайомились у 1971 році на літній практиці, яку Саша, разом зі своїми одногрупниками проходила у с. Дибинці на ріці Рось. Про цей період Саша розповідала з особливим теплом і любов'ю: їх поселили у спортивному залі сільської школи, ліжок не було, видали тільки матраци, на яких вони й спали, харчувались у колгоспній їдальні. Викладач, Костянтин Заруба, який свого часу пройшов серйозну школу живопису у Федора Кричевського, влаштував досить суворий режим для своїх вихованців – прокидались о шостій, снідали і починали малювати. Якось, відлучившись під час практики до Києва, Сашин одногрупник Володя Сауткін зустрів свого друга Гєну Гончарова, розповів, як класно їм живеться у Дибинцях і запросив поїхати в гості. Повертались вони порізно – Володя зі своєю майбутньою дружиною – Сашиною подругою Наталею Александровою, а Гєна з Сашею.

Саша володіла надзвичайним, рідкісним даром – вона притягувала до себе людей, її оселя завжди була наповнена друзями і у кожного, хто мав щастя відвідати цей дім, було стійке відчуття, що саме він є єдиним, найближчим і найбажанішим у її житті.

Ми свідомі того, що відхід з життя є його органічною частиною і його умовою. Відхід Саші Прахової був наче грім серед ясного неба і допоки ми тут, з нами завжди залишиться туга серця за спілкуванням, якого вже ніколи не буде, за рідним обличчям, яке вже ніколи не промайне у натовпі завсідників галерей, за тим неймовірним затишком і супокоєм, який огортав кожного при спілкуванні з Сашею. Відчуття втрати неможливо передати словами, вони поки що залишаються поза текстом, як оплеск однієї долоні поза звуком.

Правнука Кирилівської Богородиці відійшла у кращі світи, залишивши нам тепло своєї душі і свій геніальний живопис, який разом із творами її чоловіка проявиться на небесах осяйною тишею веселки.

Хай святиться ім'я Твоє…

    Оксана Ременяка,                   

кандидат мистецтвознавства


i Н. А. Прахов Страницы пришлого. Очерки-воспоминания о художниках. – Київ, 1958; Пучков А.О. «Кирилловские черновики» А.В. Прахова (ноябрь 1880 – декабрь 1881 гг.)//Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини. – АМУ ІПСМ. – Зб. наук. пр. з мистецтвознавства, архітектурознавства і культурології. Вип. IV. – К., 2007. – С. 173.