ГОЛОВНА Про музей Колекція Виставки МУЗЕЙ TV МУЗЕЙ ДІТЯМ Вiдвiдувачам Новини Видання Нашi проекти Контакти
Саша Прахова - продолжатель традиций рода, который стал киевской легендой
Саша Прахова: «Femina. Lex fati».
Євген Гончаров, in memoriam
Живописна філософія.
Марта Базак: кросна долі.
Іван Красний
Марина Ольхова
Олександр Ольхов
Живописні верлібри Тетяни Красної.
«Під абажуром»
«Цвіт сакури»
«БІЛИЙ АЛЬБОМ». Скарби колекції з музейної збірки
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
«ДИНАСТІЯ. 100 РОКІВ У МИСТЕЦТВІ»
Історія одного малюнку з колекції Музею. До 75 річниці «Бабиного Яру»
Владимир Канаш. ЭРНЕСТ КОТКОВ, КОТОРЫЙ НЕ ДАЕТ СЕБЕ ЗАСОХНУТЬ
Алла Ревенко. «Мій світ».
Алла Ревенко. В И Т О К И
Галина Скляренко. Мистецький Київ: від «відлиги» до «перебудови»
Галина Скляренко. «Київський живопис» 1960-1980-х: імена та спрямування
Людмила Лисенко .Київська скульптурна школа
Оксана Ламонова. Шляхи української графіки ІІ-ї половини ХХ століття
Олег Сидор-Гібелинда. Fin de siècle: Reloaded
Олег Сидор-Гібелинда. БУРЕЮ: «НОВА ХВИЛЯ»
«Привітання життя» Олени Яблонської
Живопис як драма: творчість Євгена Волобуєва
Смак літа
Оксана Головчук: "Що подарувати Києву? Те, що написане серцем… В Музеї сучасного мистецтва України триває виставка полотен Лариси та Івана Бровді"
Бровді Лариса. ОСЯЙНИЙ СВІТ МИСТКИНІ
Бровді Іван. ЗАКОХАНИЙ В ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО
Петрова Ольга «МАСТЕР В СВОЕМ ДОМЕ»
Петрова Ольга «РЫЦАРЬ ИСКУССТВА»
Закарпатська школа живопису. В. Манайло-Приходько
«Мистецька мапа України - Закарпаття - П’ята зупинка»
Закарпатська школа живопису. Т. Лупак.
АРТ-ВОЯЖ – виставка, що мандрує
Лена Агамян, Люба Рапопорт. Воспоминания
Марія Лашкевич та Олексій Желтоногов
Балованный Шерешевский
Олександр Тетерін: «Деталі»
Поиск новых форм (Арт Проект «FOUR ARTS»)
"ФРАГМЕНТАЦІЯ» Олег Сидор-Гібелинда .
Три статті про мистецтво Харківщини
“Ранок Перемоги”
Карло Звіринський
Львів-АРТекстиль
Новітній арт-текстиль України
ПЕТР ЛЕБЕДИНЕЦ Мастер художественных прозрений и откровений / Зоя Чегусова
Кольорові вальси художниці Христини з Відня / Д. Горбачов
Игра в беседе с Юлией Лазаревской / Статья в газете "День" Татьяны Эльфской
«Сільський гламур» — попередник глянцю та серіалів / Стаття Олеся Пупиніна в газеті "День"
Закодированные смыслы Анджея Руты / Статья Олеся Пупынина в газете "День"
Олег Сидор-Гібелинда. Сашин голос / Cпогади про Сашу Прахову
Прага - Киев, июнь 2011, выставка живописи - Михаил Щиголь / Статья Наталии Клещевниковой
В столице прошел культурный жлобизм / Статья в \"Хороших новостях\" Ирины Пролыгиной
Саша Прахова - последняя из великой династии / Статья Елены Настюк в "Киевском Телеграфе"
Саша Прахова – продовжувачка традицій роду, що став київською легендою / Стаття в журналі Fine Art Зої Чегусової
"АУТ-211" / Стаття в газеті "День" Ганни Слесаревої
До Києва прибув куратор міжнародного арт-проекту \"АУТ: нейрорізноманітність\" Коан Джефф Байза
Рефлексія над реалізмом. Про виставку Ірини Герасимової \"Нереальний реалізм\"/ Статтья в Art Ukraine Ігоря Тищенка
Спокій безмежності і трансценденція відчаю (Щодо виставки картин О. Павлова і В. Мамсикова)/ Art Ukraine - Стаття Олександра Найдена
Истории пьющих вождей / Статья в \"Экономических известиях\" Сергея Минакова
Ода померлим соснам/ Стаття в \"Экономических известиях\". Оксана Гришина
Намалюй радість / Стаття в "Экономических известиях". Оксана Гришина
Малювання заради життя. Ольга Петрів/ 5 канал
В Киеве открылась выставка молодого азербайджанского художника Расима Сейдимова «RasiMIR».
Дневник в картинах. Виктор Рыжих подтвердил европейскость украинского искусства
Музей сучасного образотворчого мистецтва в Києві відзначає п’ятиріччя
Грузинский «ArtVoyage»: украинское искусство на выезде
Украина и Грузия построили мост - художественный
Виробник щастя
Домашнее видео мирового значения
Авангардний американець У Київ завітав один із засновників незалежного американського кіно — Йонас Мекас
Украинское искусство последних пятидесяти лет представили в Грузии
Эдриан Броуди проведет мастер-класс в Музее современного искусства Украины
В Киеве на Подоле открылся Музей современного изобразительного искусства Украины

Алла Ревенко. В И Т О К И


Музею сучасного мистецтва України вже виповнилося 10 років. Усі, хто були серед його засновників, українські художники, поціновувачі мистецтва, добре пам`ятають, якою урочистою, значною подією стало відкриття цього першого недержавного музею 17 червня 2005 року. І це було сприйнято як відродження традицій меценатства, започаткованих в Україні славетними родинами Терещенків і Ханенків, ентузіастів-колекціонерів мистецтва ще наприкінці ХІХ — початку ХХ століть і перерваних за радянських часів. Саме їм Київ завдячує появою двох видатних музеїв, яким вже понад 100 років, і де зберігаються перлини світового мистецтва. А Україна сьогодні так потребує справжніх меценатів!

Український меценат Сергій Цюпко, захоплюючись українським мистецтвом, почав збирати твори українських художників багато років тому. Згодом, коли колекція вийшла за межі невеликої приватної збірки та набула концептуального характеру, виникла ідея створення музею, де було б можливо широко представити все розмаїття українського мистецтва другої половини ХХ ст. Вже під час заснування музейне зібрання нараховувало понад 3 500 творів майстрів живопису, скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва.

Але основний наголос спочатку був поставлений на  цілеспрямованому пошуку творів українських художників середини 80-х — 90-х років минулого століття. Пояснюється це тим, що цей період представлений найменше у державних українських музеях. Спеціалісти добре памятають, як у ті роки розвалилася система державних закупівель із художніх виставок. Фінансування музеїв було майже припинене, і вони не мали змоги поповнювати свої колекції.

У період безгрошів’я 90-х рр. художники були змушені за безцінь віддавати свої роботи. Велика кількість творів талановитих українських митців у останнє десятиліття ХХ ст. була вивезена за кордон. Тож музей із самого початку поставив собі за мету ліквідувати ці «білі плями» та подальшою своєю діяльністю всіляко сприяти якнайповнішому висвітленню художнього процесу в сучасному українському образотворчому мистецтві. Повернення з-за кордону української культурної спадщини — також серед пріоритетів музею. Сьогодні українські художники-емігранти гідно репрезентують українське мистецтво у всьому світі. Це теж не залишилося поза увагою музею, як і творчість художників старшого покоління, котра для сучасного глядача підчас майже невідома, а іноді просто вихоплена із небуття. Але тільки на цьому музей не зупиняється і, орієнтуючись саме на сучасність, постійно поповнює свою колекцію найновішими творами українських художників. І перш за все — молодих митців.

Музей може пишатися невеликою, але дуже якісною колекцією ікон ХVІ-ХVІІІ ст.ст., які відображають характер тогочасного іконописного мистецтва. На теренах України не існувало тоді своєї держави, як і національної церковної влади. Все це не сприяло виникненню значних іконописних шкіл. Виняток становила хіба що іконописна майстерня Києво-Печерської лаври, котра була орієнтована на російську іконописну школу. І лише у 1615 році в Києві на Подолі була заснована Братська школа, яка започатковувала самобутню київську освітню богословську традицію. Але в українських регіональних іконах того періоду бачимо не тільки характерні для різних місцевостей риси, а й навіть особливості почерку, притаманного окремим майстрам. При дотриманні канону, загальної традиційної основи композиції українські іконописці були вільнішими в її художній інтерпретації. У них виразно прослідковується звязок з народною традицією. Українській іконі притаманна яскрава індивідуальність. Навіть у суворих рамках канону художники ніколи не вдаються до механічного копіювання та підходять до роботи творчо. В українській іконі зустрічаються цікаві спостереження, побутові деталі. Релігійний зміст вже не віддільний у них від навколишнього середовища. Починається секуляризація сакрального мистецтва.

У музеї зберігаються ікони Волинської, Галицької, Закарпатської, Чернігівської  і ряду інших шкіл, які відображують стилістичні особливості та самобутність українських майстрів, де поряд із художниками високого професійного рівня працювало багато цікавих «малярів»-ремісників та народних майстрів-самоуків. Демократичність, безпосередність, емоційність, сміливість рисунку, декоративність надають українській іконі яскраво виражений національний характер. У ній закладений початок самобутнього українського світського живопису всіх прийдешніх часів. І саме тому перша музейна експозиція відкривалася розділом української ікони із музейного зібрання. Вона дозволяє багато чого зрозуміти і щодо сучасного українського образотворчого мистецтва.

Однак іконописна традиція, як не дивно, не була перервана навіть у радянські іконоборчі часи. Хоча декому з українських митців, як от багатьом представникам «школи М. Бойчука» довелося заплатити за це навіть власним життям. Вони були яскравими представниками українського «розстріляного Відродження». Та сьогодні українські художники знову звернулися до іконопису. Їхні розписи ми зустрічаємо в багатьох країнах світу. І це один із важливих напрямків сучасного українського образотворчого мистецтва та поновлення традицій.

Завданням  музею є не тільки збирання та зберігання творів мистецтва, а й всебічне сприяння своєю подальшою діяльністю  якомога повнішому висвітленню художнього процесу в українському образотворчому мистецтві, ознайомленню з ним широких глядацьких кіл. І ця просвітницька місія є чи не найважливішою.

У музеї постійно проходять виставки, котрі репрезентують як окремих митців, так і концепції і напрямки сучасного мистецького життя. Та, мабуть, найбільш значний музейний проект, аналогів якому ще не було в українській музейній практиці, — «Мистецька мапа України». Втілити його дозволила музейна збірка, в якій широко представлені всі художні школи України — Київська, Харківська, Одеська, Кримська, Закарпатська та Львівська. П’ятеро з них вже були експоновані в музеї у рамках представницьких виставок, і київські глядачі мали змогу ознайомитися з ними. Зараз надійшла черга показати художні особливості Київської школи.

Та спочатку поставимо питання: що означає саме поняття «школи» в мистецтві?

 Воно завжди наповнене подвійним змістом. «Школа» як наявність центру професійної освіти і «школа» як напрямок, поєднаний стильовою спільністю, яка становить іноді всесвітнє явище та підчас з певними регіональними відмінностями. «Школа» може виникнути і поряд з одним видатним майстром, як об`єднання його учнів та однодумців, для якої характерна та ж таки стильова спільність. Зустрічаємося ми сьогодні також і з розширеним трактуванням поняття «школи» як самобутності художньої культури нації, яка визначається ментальністю, умовами історичного розвитку, та, в кінцевому підсумку, національною ідеєю. І, безперечно, однією з найважливіших умов появи як національної школи, так і національних регіональних шкіл з їхніми особливими відмінностями є наявність професійної художньої освіти, а це саме те, з чого починалася наша розмова про школи і про те, що поєднує ці різні поняття. Такі осередки освіти виховують національних майстрів і відкривають перспективи перед місцевими талантами.

Шляхи історичного розвитку різних регіонів України, життєві реалії, які склалися там за багато століть, були настільки відмінними, що це не могло не обумовити суттєвих розбіжностей у їхній художньо-культурній традиції та призвело до виникнення дуже різних регіональних шкіл. Вони відображають ті процеси і мають свою яскраво виражену місцеву специфіку. Але є те, що при всій різноманітності тісно пов`язує їх між собою. Це — національна українська ідея, яка створює ту нерозривну єдність, що цементує націю.

Та звернімося до Київської школи, котру сьогодні репрезентує музей. Як і коли вона виникла, що їй передувало? Спробуємо окреслити хоча б пунктирно основні віхи її становлення. Художня освіта була започаткована в Києві доволі пізно, лише у 1875 році, завдяки зусиллям художника-педагога М. Мурашка. Ним була створена Київська рисувальна школа. У 1901 році вона була реорганізована в Художнє училище та підпорядкована Петербурзькій Академії мистецтв.  До того часу талановита українська молодь могла отримати професійну освіту лише в Петербурзі та Москві або за кордоном. Багатьом з них це було не доступно. І хоча, треба зазначити, серед перших світських художників Російської імперії було багато вихідців з України, та все ж справжній розвиток українського національного мистецтва розпочався наприкінці ХІХ сторіччя, а вже на початку ХХ століття цей процес набуває бурхливих темпів. 

У Художньому училищі дотримувались академічних принципів. Один з його викладачів – видатний художник О. Мурашко, який студіював мистецтво в Парижі та Мюнхені та був учнем І. Рєпіна, – незадоволений методами навчання. Тому в 1913 році він відкриває власну студію – з урахуванням здобутого ним європейського досвіду. Багато українських художників того часу і, перш за все, В. і Ф. Кричевські, М. Пимоненко, О. Мурашко шукають нові шляхи в українському мистецтві, використовуючи та переосмислюючи досвід західних майстрів і спираючись на національні традиції.

У 1916 році в Києві було організовано Товариство київських художників. А у 1917 році засновано перший вищий учбовий заклад — Українську Академію мистецтв. Серед її професури були видатні особистості — О. Мурашко, В. і Ф. Кричевські, К. Малевич, Г. Нарбут, М. Бойчук, І. Врона та інші. Слід нагадати, що в цей період у Європі розквітла нова революційна течія в мистецтві — авангард, на чолі якої стояли і українські митці — Д. Бурлюк, К. Малевич, О. Архипенко, О. Екстер, В. Меллер... Український авангард став визначним явищем світового мистецтва і вплинув на подальший розвиток усієї української культури. У 20-ті роки в Академії мистецтв, як і в усьому тогочасному мистецтві, точилися запеклі суперечки, схрещувалися найрізноманітніші, часто зовсім протилежні творчі погляди і тенденції, виникали «школи», що потім знаходило своє відображення в художній практиці. Серед них найбільш значущим явищем були «школа М. Бойчука» та «школа Ф. Кричевського», які наклали відбиток на розвиток українського мистецтва, а сьогодні стали особливо затребуваними. Кожна мала свої суттєві відмінності. Михайло Бойчук — засновник українського монументального мистецтва, спирався на українські іконописні традиції, поєднані з народною творчістю. Діяльність його «школи»  стала однією із найбільш значущих і трагічних сторінок українського мистецтва. Федір Кричевський теж спирався на українську народну традицію. Але його пошуки скоріше були пов’язані з народною картиною. Він узяв за зразок її формальні особливості з їх умовністю, яскравою декоративністю. А ще світові відкрилася тоді творчість великих українських народних майстринь — Г.Собачко-Шостак, К. Білокур, а згодом і М. Примаченко.

Художнє життя кінця 20-х — початку 30-х років було яскравим і багатобарвним. Виникали різні художні асоціації та угруповання — АХЧУ, АРМУ, ОСМУ, ОММУ, Пролеткульт та багато інших. Вони базувалися «на основі федеративного обєднання художників різних формальних течій та груп». Розгорнулася широка виставкова діяльність. У 1932 році столицю із Харкова переносять до Києва. Тут поступово зосереджуються найкращі художні сили України. Але в той же час ліквідуються численні художні об`єднання, а «марксистське вчення — соціалістичний реалізм» оголошується єдиним методом творчості радянських художників. У 1934 році була утворена офіційна «Спілка художників України», у програмі якої записано вимогу «повністю викорінити окремі рецидиви формалістичних тенденцій у процесі ідейно-творчого зросту художників». Та навіть тоді, попри весь догматизм офіційного «методу», із творчості багатьох українських митців не змогли витіснити українську національну традицію.

У викладанні знову починає панувати академізм. І все ж у Київському державному художньому інституті (тогочасна назва закладу) працювали визначні українські художники того часу К. Трохименко, В. Костецький, О. Шовкуненко, І. Штільман, які не тільки залишили свій слід в історії українського мистецтва, а й виховали багатьох майстрів із яскравою творчою індивідуальністю. Саме вони згодом, вже під час т.з. «хрущовської відлиги» започаткують нове бачення, нові напрямки в українському мистецтві. Кожне десятиріччя другої половини ХХ ст. внесло в нього свої суттєві особливості. Сьогодні ми із упевненістю можемо констатувати, що у світовому контексті українське мистецтво посіло своє самобутнє місце, органічно поєднуючи професійну школу, сучасні тенденції та українську національну традицію.

Та про це мова піде далі...

 

Алла Ревенко, мистецтвознавець